style="font-size:15px;"> – Це квартира Пономаренко?
– Що? А, так.
– А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Віри Сергіївни?
– Це я.
– Вибачте, будь ласка, я – Василь Васильович, лікар. У нашому відділенні лікувалася Ваша мама. Мені потрібно поговорити з Вами.
– Говоріть.
– Ні, не по телефону. Може, зустрінемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.
– Важливо? Її вже немає, тому все інше не важливе.
– Ось із цього приводу я б і хотів з Вами поговорити.
Вона зробила довгу паузу. Я її розумів і мовчки співчував.
– Ну, добре, – нарешті вимовила вона, – мені о сімнадцятій годині сина забирати з садочка, зустрінемося за півгодини біля магазину «Каштан», там лавки є. Знаєте, де це?
– Так, звичайно.
– А як я Вас упізнаю?
Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнішою моєю рисою, тобто такою, яка помітно видається, були, безумовно, вуха.
– Ну, я високий, в окулярах, – пустився я манівцями, – буду у світлих джинсах, з дипломатом.
– Гаразд, тоді до зустрічі.
До «Каштана» я дістався швидко, хвилин за двадцять, якраз підвернулася попутна маршрутка, але жінка мене вже очікувала сидячи на лавці. Що це саме вона, я навіть не сумнівався. Така ж щупленька, як і в матері, фігурка. На ній було темне щільне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на голові – чорна хустка. Коли я підійшов, вона піднялася.
– Ви – Василь Васильович?
– Так, а Вас як звуть?
– Ніна.
– А по батькові, вибачте?
Вона подивилася на мене і, мабуть, зрозумівши, що незважаючи на мою лікарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:
– Іванівна.
Ми сіли.
– Ніно Іванівно, я Вашу маму не лікував. Її вів Ігор Петрович.
Вона закивала головою.
– Так, я знаю.
– Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповідала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловіком, що це він поклав її в лікарню. Розкажіть про це.
Вона підняла на мене очі, повні сліз.
– А навіщо це тепер? Зараз удома спокійно, тихо… Мертва тиша.
– Пробачте, Ніно Іванівно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене їй допомогти. І я хочу в цьому розібратися. Чому Ви відмовилися від розтину?
– Цим чоловік займався. Та я і сама не хотіла, щоб її різали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?
– Загалом, так. Але ж це вже не людина, вірніше… Це потрібно для уточнення діагнозу.
– А що уточнювати? – вона замислилася. – Серце у неї було слабке, підірване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Віктором дійсно не ладила.
– Ну а в чому була причина їхніх чвар?
Ніна
