створення чогось надзвичайного, ще досі ніким не баченого, такого, що змінило б існуючий світ і зробило б його ще кращим і більш привабливим для людей.
Раніше про таке чомусь і не мріялось. Може, занадто молодим був, чи, швидше за все, власного життєвого досвіду ще не вистачало? Адже що у житті міг бачити вчорашній випускник середньої школи? Як і всі його ровесники, жив він майже в тепличних умовах, які створювали для нього люблячі батьки. Хоча б через це не міг він бачити й розуміти всіх тих складностей щоденного життя, які оточують нас постійно. Раніше, у зовсім ще недалеких дитинстві та юнацтві, про всі ті складності і не думалось. Та й погуляти хотілося перед армією. А потім – випробувати себе на міцність суворими армійськими буднями.
Навіть у думках не було у Василя десь у чомусь схитрувати, вигадуючи собі неіснуючі хвороби, і таким чином відкосити від військової служьи, як це робили дехто з його знайомих.
– Так і до старості доживете, ховаючись за мамині спідниці, – презирливо казав у таких випадках уявним хворим. – Ніколи так і не дізнаєтесь, на що самі здатні. Чи бур'янами у людському полі рости будете, чи вагомим колосом нал'єтеся…
Не всім подобалися такі Василеві думки вголос. Та не змусиш же його замовкнути, якщо слухати неприємно. Хтось відповідав різко, а хтось і відмовчувався.
До інституту Василь вступив без особливих клопотів. До знань завжди потяг мав. Та й пам'ять у нього хорошою була. Все на льоту схоплював, і запам'ятовував надовго. А далі пішли нелегки студентські будні. Треба було і лекції відвідувати, і до семінарів готуватися. Та ще й, час від часу, вагони на станції ввечері чи вночі розвантажувати. Щоб на життя вистачало. Адже скільки тієї стипендії?… А у батьків з коштами завжди сутужно було. Молодших на ноги ставити треба.
Може тому, що жилось у ті часи нелегко, ні до сигарет, ні до випивки потягу не мав. Хоча й не відмовлявся іноді сто грамів випити. У свято якесь, чи при хорошій компанії. Завжди був дружелюбним. З людьми сходився легко, хоча й розлучався з деякими з них без особливого жалю. Розлучався, коли відчував фальш у їхніх душах або словоблуддя на устах. Ніколи не любив пристосуванців. Цінував у людях чистоту душі і відвертість мови. Особливо подобались йому ті, хто вмів відстоювати свою точку зору. Навіть, якщо вона не співпадала з його власною.
Василеві батьки, які все своє життя віддали навчанню доброму, розумному та вічному дітей свого невеличкого містечка, ніколи не заводили з ним розмов про Бога. Але усталених христианських звичаїв дотримувались. Завжди, нарівні із сусідами, святкували і Паску, і Різдво Христове, та й інші великі релігійні свята також. Не прийнято було у їхні молоді роки до церкви ходити. Особливо їм, учителям.
Лише один-єдиний раз, у ранньому дитинстві, Васил був у церкві. Коли померла його бабуся. Дитячий розум не міг тоді осягнути всієї величі і таїнства церковного обряду. Але після того випадку заперечувати віру в Господа, навіть підсвідомо, вже ніколи й ні перед ким не наважувався. Та найбільше не подобалось
