у тій поїздці було те, що зустрів він у горах своє перше в житті кохання, свою яснооку Галинку, доньку простих людей, горян з діда-прадіда, у яких квартирувала їхня компанія.
І Галинці приглянувся статний, кароокий юнак, що вигідно відрізнявся від всіх своїх товаришів серйозним ставленням до життя і до людей, що зустрічалися йому на життєвому шляху. А вже через рік молодята стали на рушничок щастя. Повіз Василь свою Галинку на рідне Полісся, де ліси, як і в Карпатах, неміряні, де ріки такі ж швидкоплинні, а люди привітні і добродушні, як і по всій Україні.
Так як для Василя були невластиві непродумані вчинки, то проблему матеріального забезпечення сім'ї він вирішив ще до весілля. Правда, довелось перевестися на заочне відділення. Не сидіти ж у батьків на шиї. Та ще й з молодою дружиною.
Було їх двоє нерозлучних друзів – Василь Степанчук і Микола Погорілець. Дружили вони ще з дитинства. Разом до школи ходили. В інституті вчилися на одному курсі. Навіть одружитися вирішили майже одночасно. Та одружитися – не в кіно сходити. Адже це – на все життя. Довго вони тоді думали, як на життя заробити і сім'ї свої матеріально забезпечити.
Хлопці були бережливими. Важкою працею зароблені на розвантаженні вагонів гроші на вітер не викидали. От і зібрати якісь там суми зуміли. Ще трохи у батьків позичили, і вирішили при місцевому лісництві свою пилораму відкрити. Правда, покрутитися довелося чимало. Дещо цікаве їм інститутські викладачі порадили, у чомусь родичі та знайомі допомогли. Вдалося їм тоді досить хорошее обладнання на вигідних умовах – у лізинг взяти, тобто у оренду з викупом.
Справи непогано пішли. Хоча й клопітно на перших порах було. Особливо – при пошуку клієнтів. Та й працювати іноді з ранку і до самої ночі доводилось.
Дуже допоміг хлопцям директор лісгоспу, старий друг Василевого батька.
– Чим я маю віддавати ліс-кругляк якимось невідомим баригам, а вони на ньому наживатися будуть, – обмовився він якось за чаркою у Василевих батьків, – я краще допоможу розкрутитися Василю та Миколі. Може, й вони мені колись корисними будуть. А ні, то й ні. Моя добора справа мені ж в актив і запишеться. Хоча б на суді Божому…
І допомагав Іван Іванович хлопцям. Допомагав щиро, від усієї душі. І лісом першосортним, і порадами мудрими, і клієнтами грошовитими.
Так і вийшли Василь з Миколою в люди. Чудові весілля за свої власні кошти справили, і молодих дружин у батьківські хати привели. А вже через рік, коли дружини їм первістків подарували, Василь з Галиною і новосілля справили.
Микола до того часу ще свій будинок не добудував. У бітьків він був одинаком. Тому йому не так припікало з новобудовою, як його товаришеві, у якого ще двоє молодших у батьківському будинку були. Тому й довелося Василеві з Галиною якийсь час без друзів-сусідів жити. Але дружити вони ще більше стали. Тільки тепер уже сім'ями. Загальна справа їх так об'єднала, що вони, ніби жартома, навіть почали себе сватами іменувати. Адже Васелеві дружина народила
