Івась. – Чим же я можу зарадити тобі?
У Катрі на очах заблищали сльози, плечі опустилися, важка зажура охмурила її чоло.
Тут грюкнули дверцята – і на порозі виросла кремезна чоловіча постать. У сивій смушевій шапці, добротному кожусі, підперезаному барвистим шерстяним поясом, у нових чоботях перед ними з’явився сам господар Семен Хуржик. Він, видно, не сподівався побачити у комірчині свого наймита незнайому дівчину, а тому раптово зупинився і втупився в неї пильним поглядом.
– Ти хто?
Катря підхопилася і, розгубившись, мовчала. Вона вже здогадалася, що перед нею сам господар. Їй на виручку поспішив Івась.
– Це Катря, мосьпане… З Мацьківець… Вона почула, що ви шукаєте наймичку, і прийшла…
Суворе Хуржикове обличчя трохи розпогодилося. Було воно голене, темне, мовби з нього ще не зійшла літня засмага. Над лобом, що брижився двома крупними поперечними зморшками, з-під шапки вибивалося густе чорне волосся, під гачкуватим носом – такі ж густі чорні вуса. Брови теж чорні і зламані. В молодості він, видно, був далеко не поганий парубок, тепер же літа додали його обличчю твердості й суворості, від чого у дівчини затремтіло серце.
– Отже, ти хочеш служити наймичкою? – він повів похмурим поглядом по її постаті, мовби прицінювався.
– Так, пане.
– Скільки ж тобі років?
– Вісімнадцять.
– Гм, заміж пора, а ти – в найми…
– Безземельних ніхто не сватає, а голод змушує не тільки в найми йти, а й руку простягати біля паперті…
Хуржик помовчав, поплямкав губами.
– І що ж ти вмієш?
– Усе, що накажете, пане.
– Їсти варити, прати, в хаті прибирати, корів доїти, свиней та птицю годувати… Зумієш?
– Зумію, паночку, – зраділа Катря, відчувши в цих Хуржикових словах натяк на згоду взяти її в найми. – Безперечно, зумію.
– І все, що господиня скаже… Бо слабує вона…
– Усе робитиму, паночку.
– Гм, – Хуржик задумався. – А яку ж ти платню хочеш?
– Яку дасте, паночку… Тільки не відмовтесь найняти мене, бо мати пухне з голоду – вже другий день у неї й рісочки не було в роті… Та й сестричка Настуся голодує…
Катря благально дивилася на суворого чоловіка, від волі якого залежало так багато – життя матері, сестри та її власне життя.
– І все ж таки – яку платню хочеш?
– Як у всіх, паночку. Більше не хочу. Тільки сьогодні пошліть у Мацьківці хоч пуд борошна, щоб матінка мала щось на вечерю. В рахунок майбутньої плати… А я відроблю…
Хуржик розгладив вуса, ще раз оглянув дівчину з ніг до голови. Довго мовчав, нічим не проявляючи своїх думок та почуттів. Потім хмикнув:
– Гм… Ти мені подобаєшся… Але ходімо до господині – хай вона з тобою побалакає. Якщо і їй сподобаєшся, то служитимеш… А я ще сьогодні відправлю твоїй матері і борошна, і пшона, і солонини та олії. Тільки підпишеш бомагу за це…
Катря
