перцем!
– А коли б без перцю, то вже б давно з’їли!
Вони сиділи поряд, обоє червоні, і не дивилися одне на одного. У Катрі на очах виступили сльози, які вона витирала кінчиком хустки, а Івась м’яв у руках ремінні віжки і, зніяковілий і сердитий, подумки чортихався. «Тьху! Хай йому чорт! І дала ж лиха година зачепити цю дурноверху! Думав – пожартую, як з дівчатами на вечорницях не раз жартував, а тут – облизня впіймав! Та ще й пику натовкла, мов котові! Сором який!»
Він не знав, що казати, і торкнув віжки. Коні рушили, потім перейшли на рись. Замелькали засніжені сосни, темні дуби, білокорі берези. Дорога не петляла, а пролягла просікою рівна, мов струна, і вузька, що й не розминутися з зустрічною підводою. Але зустрічних підвід не траплялося, і Івась, щоб якось розвіяти сором, що двома рум’янцями цвів на обвітреному обличчі, високо заніс над кіньми замашного батога і люто розмахував ним. Не хльоскав, не бив, а тільки розмахував, та коні і без того летіли бистрокрилими птахами і скоро винесли їх із лісу, а потім непомітно перемайнули через поле.
Мацьківці!
Село розкинулося на рівному березі Сули, під крутою горою. Невеличкі глиняні хатини-мазанки несміливо визирали з-під снігу, що чудернацькими кучугурами-заметами наліг на очеретяні дахи. Подекуди з лозових, обмазаних жовтою глиною димарів звивалися сизі димки. Десь далі, аж під лісом, що наступав на село з гори, валували собаки.
– Куди їхати? – запитав Івась, не повертаючи голови.
– Ось так – прямо, а там я покажу – у вуличку до річки, – теж не дивлячись на нього, відповіла Катря.
Хата стояла на горбі, над Сулою. Біля хати – хлів, клуня, саж. Далі, понад берегом, простягнувся город, обнесений потемнілими від негоди воринами. Обійстя непогане, але якесь нежиле, запустіле. Ніхто не розчистив тут снігу, не чути реву скотини в хліві чи свинячого рохкання в сажі. Де була дривітня – теж пусто. Лише стоїть одиноко широкий пеньок, на якому, видно, колись рубали хмиз. Всюди по обійстю – снігова пустеля, лише від хати тягнеться одинокий слід – на вулицю.
Катря миттю спурхнула з саней, кинулася до дверей – прожогом. Івась зав’язав віжки за стовп і поспішив за нею.
По хаті ходив мороз. Крізь замерзлі шибки ледве пробивалося скупе сонячне світло. З-за груби чулося Катрине ридання, і Івась заглянув туди, думаючи, що трапилося найгірше.
Та мати була жива, – лежала, вкрившись усім, чим мала, – ряднами, свитками, кожухами. Зігрівалася лише власним теплом. А Катря крізь сльози приказувала:
– Голубонька моя сива, як же ти пережила ці два дні! Як же ти настраждалася тута, матінко моя мила! А де ж Настуня?
– Пішла на село, – може, хто-небудь їсти дасть.
Івась розумів, що передусім потрібно вдихнути в цю пустку живий теплий дух, і похвалив себе за те, що здогадався захопити з лісу хуру дров. Він швидко вніс оберемок сухого суччя, наклав у піч і в грубу, викресав вогню, розпалив смолисту лучину – і за якихось кілька хвилин у хаті весело загоготів золотистий вогонь. Здається, відразу потеплішало, хоча, звичайно, до справжнього тепла було ще далеко. Потім приніс припаси,
