style="font-size:15px;"> – Невже? А звiдки ж то ти знаєш?
– От штука знати! Я ще вчора хотiв сказати вам… Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.
Захарко був собi такий немолодий чоловiк, п'яниця пропащий: за чвертку горiлки вигукував у громадi, що йому звелено.
– Боїться моя душа, чи не хитрiша це штука ще й за Горянського землю, промовив Карпо. – Денис i так уже вбився у силу велику, а скоро купить пересельську землю, то запанує тодi вiн iз своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмi.
– Не треба попускати йому цього, – вiдказав Зiнько.
– А як вони кусаються, та й ще бiльша їх сила в громадi? – сказав Васюта.
– Треба, щоб нашої було бiльше, – обстоював Зiнько. – Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самi будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свiй бiк.
– Ай справдi, братця, – скрикнув Васюта, – не можна ж давати їм собi на шию сiдати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.
– Знову ти почав того згадувати! – докорив йому Карпо. Вiн не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хатi, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.
– Не буду вже, їй-бо, не буду! – присягався вiн. – Хай йому чорт, тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милость божу, – так тобi на язик i лiзе!
– Правду кажеш, Зiньку, що годиться нам за своє обстоювати, – загомонiв Карпо, облишивши Васютинi присягання. – Та лихий то розум у воїна буде, коли вiйну починає, а як подужати – не вiдає.
– От штука! – не втерпiв Васюта. – Сам же все кажеш, що господь i младенцi вмудряє, не то що, а ми ж таки здоровi лобуряки!
Зiнько засмiявся, але Карпо озвався поважно:
– Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук нiколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох iз Зiньком, i читати тебе вивчили! Тiльки й знаєш, що казочки гортати.
– Давай людей до себе прихиляти, – перепинив Карпову науку Зiнько, турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх, – вони ж повиннi побачити, що їм краще.
– Слiпi, вони мають очi, глухi, вони мають вуха, – вiдказав Карпо. Прихиляються вони тiльки до лихого, – немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надiю в бозi.
– Неминуче це треба! – казав Зiнько. – Бо в нас багато такої бiдноти, що їй хоч i зараз давай тiєї землi, а як попустимо її в багацькi руки, то тодi вже вдруге не наживемо.
– Не попустимо! Подавляться вони нею! – пiдбадьорював Васюта.
Товаришi ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справдi почали всiм розказувати про Денисовi замiри та пiдбурювати людей, щоб не поступалися тiєю землею. Всi люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелiв запитувався такого чоловiка, чи вiн озветься проти цього замiру в громадi, то звичайно чоловiк виляв на всi боки i силкувався нiчого на це не вiдказати. Нашi приятелi дуже добре розумiли, через що це так: один винен був щось самому Денисовi чи кому з його товариства; другий – мав у їх позичити; третiй – узяв чи думає брати землю… I кожен не хотiв проти тих людей навпростець
