Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:
– Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.
– Хах-ха-ха! – реготалися парубки.
– Їй-бо – не я буду, одоб'ю її в етого дурака Зiнька.
– Тю на тебе! – озвавсь якийсь парубок. – Вона ж чуже подружжя!
– Вот – пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась, моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвозможно, а в городi – го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла – первий сорт!
– Дак це ти i в нас, чи що, хочеш таке завести? – спитав Васюта, ставши проти його.
– А тобi што за дєло? Хоч би й хотiв! Што ж ти мiнє – переп'янство йздєлаєш, чи как?
– Я тобi якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак i зуби визбираєш! – сказав сердито Васюта.
– Хто – я? Хi-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать менi! Не таких видали!
– Да й тi на вас плювали! – доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дiвчата зареготалися.
– Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну – одкажи йому.
Микита позакладав руки в кишенi в штани, вiдкинув голову назад i промовив:
– Штука менi йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нiбудь!..
– А знаєте, хлопцi й дiвчата, – не вгавав Васюта, – я навчився нової пiснi, та й ловкої!
– Ану-ну! Якої? – загомонiли всi, цiкавi на нову пiсню.
– Слухайте ж! Я буду спiвати, а ви розбирайте добре, бо це пiсня городська, дак гарна. Ех, бiс його батьковi! Нема в мене двох кишень у штанях, – нiкуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма, – гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!
I вiн почав триндикати:
Закладає руки в бруки
Та й говорить, што вон пан, –
Розсмотрiвшись хорошенько –
Настоящий шарлатан!
– Ха-ха-ха! – загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.
– Ти будеш менi шарлатана притулять? – скрикнув вiн i кинувся до Васюти з кулаками.
– Тю-тю на тебе! Оханись! Та вiн несамовитий!.. Свят! свят!.. – казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту. – Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пiсня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хiба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як i ми, тiльки що, знаєш, iзверху тiєю ваксою помазаний, – отiєю чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.
– Мовчи! – скрикнув Микита, все стоячи з затисненими кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгiршi.
– Ой-ой-ой! Уже занiмiв! – i Васюта затулив рота рукою… i враз крикнув: – Гвалт! Горить!..
– Де горить? Де? – заметушилася перелякана молодiж, ладна вже бiгти на пожежу.
– Паджак
