й сили їй не вертають…
– А як же їй силу вертати? – питав дiд. Зiнько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзi, але дiд i слухати не хотiв, тiльки рукою махнув:
– Ат! Вигадки! Колись i вчених не було, та якi врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вченi понаставали, не вiрять нiчому старосвiтському, все в їх дурниця! Гнiвається земля – тим i не родить! От що!..
– Хiба земля жива, дiду? – спитала Гаїнка.
– А ти думаєш – нi? Вона все чує й знає. Усi грiхи людськi бачить i вгинається, як по їй грiшник iде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарнi до неї, вона радiє й пособляє їм, а як нi, то плаче й гнiвається.
– Та чого ж вона гнiвається? – спитався, усмiхаючись, Зiнько.
– Того, що її не шанують! Вона – наша мати, вона – свята! Її цiлувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Iграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обiд орачам, то вбереться, як на Великдень: вiзьме плахту гарну, розпустить намiтку довгу, бо так треба до землi йти. От воно й родило i на вгородi, й на полi. А тепер iде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очiпку, ще й начоси повипускає, а замiсть плахти задрипана спiдниця. Ну, хiба ж це шана землi? Ну, вона, свята, й гнiвається.
Гаїнка глянула на свої колiна й побачила там плахту; тодi лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-пiд очiпка. Вона мерщiй ухопила хустку, що лежала бiля неї, й напнулася.
– Нi, дiду, вiдказав Зiнько, – тут не в тому сила.
– Ат! – перепинив його дiд. – От я тебе люблю дуже, Зiньку, що ти добрий чоловiк i гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже вiд лукавого, отi книги.
– Адже й євангелiя – книга, – сказав Зiнько. Дiд розсердився:
– Що ти рiвняєш? То євангелiя, а то казна-що!.. От уже не люблю!..
По стежцi вiд поля почулася хода.
– Батько, батько йдуть! – скрикнула Гаїнка. I справдi, незабаром на краю пасiки стала висока гарна постать Остапова.
– Здоровi, тату! З недiлею.
– Здоров, сину! I тебе з недiлею.
– I ти тут, Зiньку? Здоров!
– Здоровi, тату!
– А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й дiло є.
– Казала менi Гаїнка. Яке ж там дiло?
– Нехай же згодом, одпочину трохи. Сiв до гурту й почав розпитувати дiда Дороша про пасiку. Погомонiвши, сказав до зятя:
– А ходiм, Зiньку, до того лану, що бiля кривої балки, я там щось хочу тобi показати.
– I я з вами, скочила Гаїнка.
– Нi, ти не ходи, звелiв батько. – Ми зараз вернемось.
– Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть iз зятем пiшли з пасiки. Вийшовши на поле, пiшли помалу серед високих житiв. Зiнько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм дiлом. Як уже вiдiйшли трохи геть, той загомонiв:
– От що, Зiньку: є в мене одно дiло дуже добре.
– Ану, скажiть!
– Знаєш ти Горянського землю?
