я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…
– А ще хто? – допитувався Зiнько.
– Та, мабуть, i всi…
– Нi, цих мало: не подужають.
– Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти, – того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.
– А чого ж то воно таке баришовите? – випитував Зiнько.
– От так! Та земля ж яка там добра – це раз. А друге – цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?
– Нiскiльки, – вiдказав спокiйно Зiнько.
– Як то? – здивувавсь Остап. – А ти ж казав, що пристанеш.
– I пристану, коли вся громада вiзьме землю.
– А з нами ж чому не хочеш?
– Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.
– Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!
– Дарма, тату, аби я до дiла казав.
– Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!
– Нi, цього не буде.
Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…
– Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.
Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!
Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.
Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi, i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.
– Що тобi батько казали? – питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.
– Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.
– А ти ж?
– А я не схотiв.
– I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди – отi Денис, старшина та Рябченко.
Зiнько засмiявсь:
– Чого ж вони страшнi?
– Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.
– Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять, – зiтхнув Зiнько.
– Хоч би вже батько з їми не приятелювали, – казала Гаїнка. – А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак
