style="font-size:15px;"> – А ти ж, кошеня дряпуче! – скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки. – От же тобi! В неволi!..
– У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. – казала вона й справдi плачущим голосом.
Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.
– Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!
I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно ласкавими очима, веселi й щасливi. «I де вона в бога, оця ясочка, взялася?» – шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:
– А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно, – дiдусь не велять! А що?
– Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!
– От! А ти менi знову руки крутитимеш?
– Iди, iди, – я не дам, – казав дiд.
– Ну йди ж! – закликав i Зiнько.
– А не займеш?
– Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу, – сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку. – Ну та й гарно як тут пiсля спеки!
– Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? – сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.
– Поки справився дома – та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:
– Ат, се менi волосся!..
Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дiд, берiг пасiку. Дiд Дорош був старий, але ще кремезний чоловiк. Усе лiто вiн жив на пасiцi, мало коли й навiдуючись додому. Вiн таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дiдову думку, з його не могло бути нiчого доброго. Замiсто щоб хазяйнувати по-божому, вiн заприятелював iз Денисом, iз Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на вiдробiтки грошi, почав притискати людей… I сам жити став уже не так: закривився на якогось чи мiщанина, чи бог його зна на кого… в горiлку став укидатися… Все те не подобалося старосвiтському дiдовi.
– Земля – мати, казав вiн, – шануй її, то вона тебе озолотить, а отi генделi всякi, то чорт зна що! То вiд лукавого!.. З того добра не буде!..
Вiн давно вiддав синовi все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу вiн сказав Остаповi, що не туди вiн верне, дак той йому й одрiзав:
– Не ваше дiло, тату! Ви своє вiдробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.
– Аби розумно та по-божому, – вiдказав старий i бiльше вже й не озивався за це. Вiн сам мав таку вдачу, що коли робив яке дiло, то щоб нiхто не встрявав i не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мiшавсь i до сина. Щоправда, вiн мiг зовсiм одiбрати в його хазяйство i знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тодi повстали б у сiм'ї сварка та незлагода, а дiд Дорош цього не любив i, як чуми, страхався. Умерти хотiв по-божому, в упокої та в злагодi
