радiсно дрiбненько смiявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного – го-го-го-го! – мов порожня бочка гула. П'янi червонi обличчя, блискучi вiд поту й смальцю, що на їх повиступав, якось чудно розтягалися, очi заплющувалися, а замiсто їх широко зяли ямки червоних пащ-ротiв з жовтими великими зубами, вискаленими з-пiд щетинястих усiв.
Самий Яхрем Рябченко не реготав, тiльки ледве всмiхався. Увесь час вiн сидiв мовчки, погладжуючи свої чепурно закрученi темнi вуса або чистенько виголене пiдборiддя та блискаючи своїми пронозуватими очима. Тепер, як регiт трохи вщух, вiн озвався:
– По мордяцi!.. Дай йому сьогоднi по мордяцi, а завтра воно знову лiзе. От так, як свиня: ти її бий, а вона кувiка та таки лiзе крiзь тин на вгород.
– А ти таки бий по мордяцi, поки почує та назад поверне! – сказав Манойло.
– А одвихнувсь – вона знову там.
– Ну, дак що ж його робити?
– А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? – спитав Рябченко.
– Та що ж? Колодку прив'язують…
– Ну?
– Що – ну?
– А те, що прив'яжiмо й ми їм колодку! – сказав Рябченко.
– От такої! – здивувавсь Остап. – А як же то?
– А хотiли б? – лукаво спитав Рябченко.
– Ще б пак!.. Чого б то чоловiк не схотiв!.. – загомонiли всi. Якби-то!.. Та як?
– Та воно невелика й штука, – спокiйно й не поспiшаючися почав Рябченко. – Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесiї комарiвську землю?
– Держимо.
– А у вас, Григорiє Павловичу, бiля комарiвської своя земелька?
– Єсть.
– А в мене посесiя бiля вашої – глушкiвського пана.
– Правильно!
– Аз другого боку комарiвської землi тi пересельськi надiли, що Денис Пилипович купує?
– Авжеж!
– А за їми земля Вавилова, Iвана Iвановича?
– Так, так!
– А мiж нею та глушкiвською землею пана Горянського земля?
– I то правда.
– Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? – питав Рябченко.
– Громадська?.. А громадська… де ж? Усерединi…
– Ну? – спитав Рябченко.
– Дак що ж? – не розумiли слухачi
– Овва! А ще й розумнi люди! – засмiявся Рябченко. – А те, що всi цi землi круг громадської з усiх бокiв. Вона серед їх, як острiв серед води. Вiзьмемо в посесiю Горянського землю та покличемо до себе в кунпанiю Вавилова, – тодi вже диблянам без нас не буде нiякого ходу.
Всi притихли, враженi надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розiбрали справу, чи не помилилися! I тодi враз загомонiли моторно, весело, радiсно.
Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика – двi тисячi з половиною десятин, – але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни – навкруги все їх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть
