справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. I як i що робити в громадi, то й про це спершу в своєму гуртi радитися…
Це все розказував їм Рябченко i додавав:
– Тодi нас нiхто не подужає… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуємо, та єсть одна карлючка.
– А яка ж то? Кажи!
– Є один чоловiк такий, що може нам великої шкоди наробити.
– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.
– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.
– Хi! Що б то вiн i зробив?
– Почне каламутити в громадi, почне коверзувати – може лиха наробити.
– Та вiн уже тепер притих, – озвався Сучок, – вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.
– Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..
– Цурається? – спитав Копаниця.
– Нi, вiн нас iз старою й не цурається; i в гостях iз дочкою буває, i в себе приймає, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. I вам, – каже, тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити».
– Ич, iдолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому тi багатирi!
– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.
– Дак що ж iз ним робити? – спитав Денис.
– Приняти до нас у спiлку, – вiдказав Рябченко.
– От такої!
– Iншого нiчого не вигадаєш.
– Та в його й грошей нема.
– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.
– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голiнний?
– Треба так зробити, щоб схотiв, – обстоював за своє Рябченко.
– Ну, та як же ти зробиш? – не розумiв Копаниця.
– А треба, щоб йому був великий бариш, – вiдказав Рябченко.
– Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!
– Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.
– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – I грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!
– Що ж ти маєш робити, – казав спокiйно Рябченко, – коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу має, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.
– То тодi йому хвоста вкрутимо?
– Авжеж!.. А як вiн од їх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.
– Бо вiн
