мені зарані й зачасу приїхать па вокзал! — гукав о. Артемій на парубка.
Парубок свиснув батогом по конях. Під батогом коні побадьорнішали й понесли легеньку, але труську повозку по недавно вимощеній мостовій. Повозка задерчала, заскакала. О. Артемій і собі загецав. Вітер розносив його шерсткі, як дріт, довгі коси по плечах; коси маялись на вітрі, метлялись, і о. Артемій неначе не їхав, а летів своєю особою, мов птиця шугала за вітром. От і вокзал стало видко. Коні підскочили під ґанок.
Але о. Артемій дурнісінько витратив так багато палу. Він довідавсь на вокзалі, що великий князь не буде проїжджать цього дня: його сподіваються завтра. На вокзалі не було ні депутацій од містечок, не було повітової поліції, не було навіть станового пристава. Само по собі, що й княгині не було. На порожній платформі виснув одним один жандарм, а згодом вискочив з дверей старенький, але проворний батюшка з близького сельця Листвича, непосидящий отець Сава, котрий часто виїжджав на вокзал якраз по такому ж ділу, по якому виїхав і о. Артемій: щоб наловить усяких звісток та новинок і потім розносити їх по околиці. Розумний та пронозуватий о. Сава якось зумів з дияконів вийти на попа на маленьку парафію. Сусідні батюшки дражнили його «листвинським протопресвітером» і не дуже любили його: він часто їздив до Києва, бував часто в консисторії й розказував і… виказував консисторським урядовцям багато дечого про сусід-батюшок, ще й часом докладав дечого й свого. Його страхались, як відомого лепетуна й викажчика в консисторії, та й скрізь.
— О! і ви тут! — крикнув о. благочинний до отця Сави.
— Тут, о. благочинний! Стережу поїзда з великим князем. Вже третій раз вибігаю на вокзал! — обізвався о. Сава.
«Чи не думає часом оцей листвинський протопресвітер одбить у мене парадову промову до великого князя, — майнула думка в о. Артемія. — Але дзус! Я не попущу цього! Я тут старший… натякну йому заздалегідь, дам одкоша наздогад…»
Прибув незабаром і поїзд. О. Артемій надибав-таки двох батюшок, котрі їхали з Києва, вглядів знайомих жидків з Корсуня, з Богуслава, побалакав з ними, розпитав за митрополита, про консисторію; в жидів розпитав за ціни на пашню та про всяку всячину.
«А! не вдалось! А перш за все лишенько, що не вдалось стикнутись з княгинею. Поїду на вокзал завтра», — думав о. Артемій, не сідаючи, а неначе кидаючи свою високу постать в повозку.
«Чи не заїхати б до княгині на часок, неначебто по якомусь ділу?» — думав о. Артемій, поглядаючи з гори на чудові баньки княгининого дворця на острові Росі, на горбу, котрі виглядали з гущавини зеленого дерева, неначе гарненькі цяцьки.
Але такого діла о. Артемій не пригадав. Він заїхав на пошту, забрав свої номери «Московских ведомостей» та «Киевлянина», тут-таки розгорнув їх і, сівши в повозку, гукнув до погонича: «Поганяй до батюшки!» Він з жадобою почав переглядать телеграми в газетах, гецаючи на возі й придержуючи широкі листки газети, котрі на всі боки тріпались на вітрі.
О.
