сидів, нахиливши свою пелехату чорноволосу голову, і скоса поглядав своїми темними здоровими блискучими очима на о. благочинного. З-під густих низьких чорних брів його очі виглядали хитро й світились розумом.
— Що ж там, Леонтію Петровичу, чувати в вас в волості? — спитав в писаря о. благочинний.
«Випитує… Цікавиться знать усе, але я йому не скажу нічого; благочинний — чоловік гострий, запопадний, але хибний і небезпечний…» — подумав писар і обізвався згодом:
— Нічого не чуть дуже цікавого. Звичайні справи йдуть своєю чергою.
— Швидко буде громадський схід? — спитав о. благочинний.
«Має якесь діло до волості», — подумав писар і трохи згодом промовив:
— Ні! мабуть, нешвидко. Од мирового посередника нема приказу, нема й бомаги; та він не дуже давно скликав вже схід.
— А мені оце жалівся управитель, що мужики наробили багато шкоди на панських луках, — сказав о. Артемій. — Тепер стоїть суша. Пасти коні й худобу нігде, а мужики оце якось вночі наробили на панському сінокосі спашу й патолочі, спасли траву з одного боку. Чи пак жалівся управитель волосному?
— Казав волосному й жалівся мировому, — сказав писар, — але ще од мирового не маємо ніякого приказу й звістки.
— А поки той приказ вийде, то люде спасуть сінокіс увесь дочиста. Вже й на моєму сінокосі позавчора попались чужі воли в спашу, — сказав о. Артемій.
«Певно, держить людські воли в займані, та люде не хотять викупить. Буде, мабуть, просити, щоб волосна управа нагнала мужиків…» — подумав писар.
— Хто то вчора приїздив до волості з дзвоником? — спитав о. Артемій в писаря.
— То приїздив становий пристав.
— Чого ж це він приїздив? —спитав о. Артемій.
— Не знаю. Чогось кликав урядника… «Ну та й цікавий же!» — подумав писар.
— Чи вже скінчив ваш батько свій новий дім? — спитала Сусана Уласівна в писарші.
— Вже давненько! — одповіла писарша й запишались.
— Чи гарний же вийшов? Гарні покої? — спитала благочинна.
— Гарний і просторний дім. Господи, який гарний та світлий, — сказала писарша й знов запишалась.
— Буде такий завбільшки, як наш, чи менший? — спитала благочинна.
— О, багато більший! І вікна трохи більші, ніж у вас, — сказала писарша, зирнувши бистро на вікна.
— Чи й мебіль вже купили? Вже обставились зовсім? — спитала в писарші Ватя, котра, впоравшись в столовій коло самовара, увійшла в гостинну й сіла на канапі.
— Вже привезли й поставили. Мебіль така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Навдивовижу гарна!
— Така, як оце наша, чи яка інша? — спитала благочинна, здержуючи легкий осміх на устах.
Писарша зорила швидкими очима кругом гостинної, бистро кинула очима по віденських стільцях і промовила:
