не лицем, а підборіддям на свого чоловіка.
Матушка й Ватя засміялись. Писарша ані осміхнулась.
— А якби другий сватав, то, мабуть, і не пішли б! — сказав о. Артемій.
— Мабуть, не пішла б та й досі гуляла б… — сказала писарша й кинула бистро своїми карими очима на писаря.
— От незабаром, на тім тижні, в четвер, будуть мої іменини, то ви й прийдіть до нас в гості з Леонтієм Петровичем ввечері на чай! — просила благочинна.
— Спасибі вам! Як не помремо, то й прийдемо, — сміливо сказала писарша. Вона вже зовсім оббулась, оговталась і, підбадьорена ласкавістю господині та Ваті, зовсім розбалакалась і розжартувалась.
— Тільки в той день приїде до нас в гості її брат, студент, — обізвався писар, — якось ніяково буде кидать свого гостя та йти в гості.
— То ви заберіть свого гостя та й до нас в гості! От і добре буде! Молодий панич трохи погуляє й забавиться на вакаціях, — сказала благочинна.
— Спасибі вам! Як брат зохотиться, то й прийдемо, — сказала писарша.
— А чом же! В нас нема церемоній. Приходьте простацьким звичаєм. Нащо нам ті церемонії. Ми люде сільські, — додав о. Артемій. — Буде і вчитель з жінкою, вашою близькою сусідою. Вам буде весело: не перенудитесь, і поговорите, і побавитесь. Ватя заграє на фортеп’яні, а ви ще й потанцюєте.
— І куди вже мені до танців! Натанцююсь я й так за цілий день коло дітей. Нехай вже молодші од мене танцюють, — сказала писарша й засміялась.
Напившись чаю, поснідавши всмак пухкими пирогами, писар та писарша встали й почали прощаться.
— Не забувайте ж моїх іменин! Приходьте до нас! — просила на прощанні матушка писаршу.
— Не забувайте ж і ви! — просив о. Артемій писаря.
— Спасибі вам, спасибі! — дякував писар, виходячи на ґанок.
І матушка, й Ватя, і сам о. благочинний випровадили гостей аж на ґанок.
Йдучи через двір, писар все заглядав в загороду та в повітки. Вже він з жінкою вийшов за ворота, та й спинився, і все через тин зорив по дворі та дививсь в одчинені ворота повіток.
— Чого це ти так зазираєш в загороду та в повітки? Чи не набачив там якого дива? — спитала писарша в свого чоловіка.
— Щось о. Артемій і матушка дуже ласкаві до нас сьогодні. Чи не зайняв часом батюшка на своїй луці в спашу мужицькі воли або коні та, мабуть, буде просить, щоб в волості нагнали мужиків та здерли викуп за спаш.
— Ой ти, солопій! А ще й маєш себе за розумного чоловіка, — сказала писарша. — Які там воли та коні? Це вони так тупцюють коло нас, щоб залучить жениха для своєї Ваті. Адже ж брат затого скінчить університет! Хіба ж ти не примітив, як я на тебе моргала й очима, і бровами?
— Коли ж ти моргала? — спитав писар.
— А як Ватя принесла мені стакан чаю й сіла коло мене по другий бік. Ой ви, чоловіки! А ще маєте себе за розумніших од жінок.
Весела й проворна писарша помалесеньку штовхнула ліктем під бік свого чоловіка. Тут на самоті вона стала знов веселою, жартовливою
