— вибачайте мені, що я став причиною цього лиха.
— Та це невелике лихо! Про це лихо мені байдуже: впало на руку дві крапельки, неначе дві спасівські мухи вкусили, — обізвалась Ватя; і хоч її вкусило ніби дві мухи, але вона встигла придивиться, що в Леоніда очі веселі й карі, хоч уста тонкі й сухі, а підборіддя трохи гостре.
— Прошу ж в гостинну до гостей, та й будьте нашими гістьми! — сказав о. Артемій і сам повів нових гостей в гостинну.
З просторної гостинної через одчинені в столову двері не чути було ні духу. Гості тільки що зібрались, не обзнайомились, а декотрі були між собою й незнайомі; вони сиділи мовчки або розмовляли пошепки, наче боялись говорить голосно.
— Прошу сідати ближче до стола! — сказав о. Артемій до писарші й поставив стілець коло стола, близько од крісла, де сиділа одна матушка, з котрою писарша була знайома.
Писарша тепер вбралась в нову вовняну зелену сукню, ще й почепила на шию шість разків доброго товстого намиста. Стілець стояв якраз на самому сонці. Писарша сміливо, без остраху й вагання тепер йшла на світ, мов метелик. Вона сіла, ще й стілець одсунула на самісіньке кружало з променів сонця, бо була певна в тому, що ярий світ не ганжує її, а ще красить, її очі ніби казали: дивіться, мов, матушки, яка на мені гарна зелена сукня! Краща, ніж на вас!
Феодосія Семенівна й справді зеленіла та червоніла в пучках гарячого світу, неначе кущ калини з червоними китяхами ягід. Кольори були різкі, дуже ярі, іскряні, але не без ефекту.
О. Артемій порекомендував писаря та Леоніда декотрим їм незнайомим батюшкам та двом сільським вчителям-семінаристам. Писар сів коло управителя й почав з ним розмову. Молоді панни Ліпа, Леся, Антося та ще дві їх приятельки сиділи рядочком в кутку коло п’яніна. Леонід Семенович привітався до їх: вони були йому давненько знайомі. О. Артемій поставив стільця коло стола рядом з писаршею, попросив сісти Леоніда Семеновича й сам сів поруч з ним.
Леонід Семенович, увійшовши в гостинну, дуже здивувався, вглядівши чималі рядки гостей на канапі й на стільцях. Тоді як він був в столовій, йому здавалось, що гостинна була зовсім порожня. Матушки сиділи поважно й навіть з пихою та гордовито позирали одна на одну. Панни й паничі стовпились коло п’яніна в кутку й розмовляли сливе нишком між собою, неначе страхались говорить голосно, ніби в церкві.
О. Артемій вскочив в гостинну, крикнув, гуркнув стільцями, зареготавсь і неначе вніс з собою веселість, ніби побудив сонних, дрімаючих гостей. Він почав крикливу розмову з Леонідом Семеновичем. Леонід Семенович так само був з крикливих, був навіть трохи штукар, любив пореготатись і пожартувать. Його жарти й штукарство часом переходили через край і були трохи грубі, зателепуваті, навіть часом вульгарні, простацькі.
— А ми, о. Артемій, оце в дорозі до вас трохи не перекинулись, — почав Леонід Семенович.
— Хіба ж ви приїхали до нас? — спитав о. Артемій.
— Ні, прийшли пішки, — сказав Леонід Семенович.
— Хіба ж можна, йшовши
