Байки. Леонід Глібов

      Раз Вовк тихесенько підкрався…

      Всім відомо, куди він звик ходить

      І де він лиха набирався, —

      Та що ж робить,

      Коли на те вже Вовк удався,

      Щоб овечок давить!

      І сей раз він туди ж попхався.

      Тихесенько кошару обійшов;

      Прислухався — не чуть, мерщій на тин зоп’явся,

      Зиркнув — та й охолов:

      Вівчарики прехорошенько

      Найкращого баранчика взяли

      Та й патрають гуртом, а кунделі

      Мовчать; лежать собі смирненько,

      Неначебто усім їм там,

      Кудлатим гаспидським синам,

      Позакладало… мов не знають,

      Що перед ними виробляють!

      Дивився Вовк, дививсь;

      Здихнув — та й знов у степ поплівсь,

      Та й каже: «Де та правда ділась?.

      Яка б тут шарварка зробилась,

      Який би гомін підняли

      І Вівчарі, і кунделі,

      Якби мені таке зробить схотілось!.»

      На сей раз приказка здалась:

      Що декому, мовляли, можна, — другим зась.

      В село із лісу Вовк забіг…

      Не думайте, що в гості, братця!

      Ні, в гості Вовк не забіжить;

      А він прибіг, щоб де-небудь сховаться;

      Проклятий люд з собаками настиг…

      І рад би Вовк в які ворота вскочить,

      Та лишенько йому, — куди не поглядить —

      Усюди Вовченька недоленька морочить, —

      Хоч сядь та й плач;

      Ворота, як на те ж, кругом усі заперті,

      А дуже Вовкові не хочеться умерти

      (Бо ще він не нажився, бач!),

      А гірше од людей — од видимої смерті…

      Коли глядить —

      На загороді Кіт сидить,

      На сонечку мурликає-дрімає.

      Підскочив Вовк і до Кота мовляє:

      — Котусю-братику! Скажіть мені скоріше,

      Хто із хазяїнів отут усіх добріше?

      Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав

      На сей недобрий час. Я б у пригоді став!.

      Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!.

      Котусю-батечку! Куди ж мені поткнуться?.

      — Проси мерщій Степана,

      Він добрий чоловік, — Кіт Вовкові сказав.

      — Так у його я вкрав барана.

      — Ну, так навідайсь до Дем’яна.

      — Е, і Дем’яна я боюсь: Як тільки навернусь,

      Він і згадає поросятко.

      — Біжи ж, аж ген живе Трохим!

      — Трохим? Боюсь зійтися з ним:

      З весни ще злий він за ягнятко!

      — Погано ж!. Ну… а чи не прийме Клим?

      — Ох, братику! Теля я в його звів!

      — Так ти, бачу, усім тут добре надоїв, —

      Кіт Вовкові сказав, —

      Чого ж ти, братику, сюди і забігав?

      Ні, наші козаки ще з розуму не спали,

      Щоб Вовка од біди сховали!

      І так-таки ти сам себе вини:

      Що, братику, посіяв, те й пожни!