Це мене навіть забавляє… – сказав перегодя Ломицький.
Він усе поглядав на двері. Сподівавсь, що от двері одчиняться і вийде Марусина мати. А двері не одчинялись. В кімнаті було тихо, але Ломицький духом чув, що там хтось притаївся, хтось дише, навіть тихесенько позіхає, затуливши долонею рота.
Маруся вийшла в кімнату засипати чай. Вона знов вернулась в гостинну і причинила за собою двері. За дверима хтось тихесенько чалапав по хаті. А Марусина мати не виходила.
Маруся знов вийшла і винесла два стакани чаю і поставила на столі один стакан для себе, другий перед Ломицьким. Ломицький ждав, що стара от-от вийде в гостинну з стаканом чаю. А вона не виходила. Вже й чай випили. Побалакавши вдвох з Марусею, Ломицький почав задумуватись. Розмова рвалася. А стара, знать, вешталась, чалапала по кімнаті тихенько, крадькома і все-таки не виходила.
«Може, моя святителька і правду казала… Погано…» – подумав Ломицький.
– Ви любите музику та співи? – спитала Маруся в Ломицького.
– Любив колись… дуже та й тепер люблю… – обізвавсь Ломицький.
– Я трохи граю і вмію навіть сяк-так співати. Ви любите українські пісні? Я їх багатенько вмію співати, – сказала Маруся.
– Люблю. Коли ваша ласка, то заспівайте, – обізвався Ломицький.
– Ви самі українець і, здається, херсонський, земляк моєї мами? – спитала Маруся.
– Еге, – сказав Ломицький.
– Ви, певно, цікавитесь українською літературою. В кружку моїх товаришок деякі зацікавились українськими книжками. І я читаю їх, бо й я українка, тільки міська. А ви любите українські книжки? – говорила Маруся, аби будлі-чим зацікавити в розмові Ломицького.
– Атож! – обізвався Ломицький.
Ломицький мав українські книжки, але при людях ніколи не говорив про свої національні українські симпатії. Він навіть не клав тих книжок в своїм житлі на видноті на столі або на етажерці, а ховав їх в камоду. Як тільки заборона з Петербурга була карала українську літературу, Ломицький тоді навіть не купував їх, а ті, що мав в себе, ховав ще глибше в камоду.
Маруся одчинила п’яніно, сіла і проспівала чистим альтовим голосом кілька українських пісень. Ломицький трохи розворушився, повеселішав. Очі його стали жвавіші, ясніші. Він встав і пересів на стілець, що стояв коло п’яніно. Маруся розчервонілась. Вона трохи соромилась співати. Віка впали на очі; довгі чорні вії лягли обідками на рум’яні щоки. В Ломицького серце заворушилось, – симпатія прокинулась; він легенько зітхнув.
Маруся встала і знов сіла на канапі. Ломицький поглядав на двері в кімнату. Двері не одчинялись. За дверима було тихо, неначе в могилі. Ломицький встав і почав прощатись. Маруся провела його в прихожу і навіть вийшла слідком за ним у двір.
– Моя мама не зовсім здорова сьогодні… В неї ще зранку болить голова… Приходьте ж до нас частіше! – запросила Маруся Ломицького і сміливо
