виходить? – крикнула Христина.
– Не вийшла, і я її й досі не бачив в її господі. – сказав Ломицький.
– Погано. Молоду ви дійсно впіймали, а стару трудно впіймати. Впіймайте й цю репу – і будете козак! докажіть слави! – сказала Христина.
І Ломицький розказав Христині про свої візити і про свої здогади, що стара Каралаєва просто-таки втікає з гостинної, одникує од його, як він заходить до Марусі, а не до неї.
– Ця баба з ганжою, як-от бувають з ганжою коні або корови… Я ж вам казала! В неї все приличковане, і вона сама личкована.
– Еге, ви йдете попід вікнами дому, як заходите до Марусі? – спитала Христина.
– Авжеж попід вікнами, бо так випадає, – сказав Ломицький.
– То-то й ба! А як іще раз йтимите, то не йдіть попід вікнами, та закрадьтесь тихенько в хвіртку, щоб і собака не гавкнула, та в прихожу, та шусть в гостинну! Тоді, може, і впіймаєте стару птаху в гніздищі та, може, якось і поєднаєтесь з нею. Вона любить сидіти в гостинній край вікна в кріслі та ловити очима ґави у небі, – сказала Христина.
– Може, й ваша правда, – обізвався Ломицький.
– Не «може, правда», а зовсім-таки щира правда! – гукнула Христина. – Хитрий ви, з біса, та не зовсім: незугарні ви, як я бачу, ловити дичину. Пам’ятайте, що нашого брата нелегко ловити: готуйте добрі сильця та западеньки, от що! Стара Каралаєва хитра й досвідна птаха з полив’яним носом.
– Вже й ви наговорите! – обізвався Ломицький.
– А що? образився, що його прийдішня теща – птаха з полив’яним носом? Поживете – побачите і згадаєте Христину Степанівну.
– Дай боже, щоб не прийшлось згадувати!
– От туди к дідьку! Це добра дяка! Нехай, мов, Христина Степанівна вбрешеться! Це буде краще. Ой ви! Вчені ви, та не дрюковані!
І Христина без церемонії махнула на Ломицького вишиваним рушником, зачепила його по голові, розкудлала волосся і обсипала його голову й плечі повитяганими з взірця нитками канви.
– Та й пустуєте ж ви! Зовсім обліпили мене нитками!
– От тепер ви гарні! Так і йдіть з візитом до Каралаєвої! Але невже ви оце ходили до Марти Кирилівни в оцьому куценькому піджаку? – спитала Христина.
– Атож! А хіба що? – спитав Ломицький. – Молода Каралаєва сказала мені, щоб я заходив до неї запросто на чай ввечері.
– То молода, а то стара! Не забувайте і про стару. І перший візит робили ви в цьому куцому убранні? – спитала Христина.
– Ні, перший візит я робив в чорному сіртуці.
– Гм… Пам’ятайте-бо таки, що в Каралаєвій в нутрі сидить дві бабі: одна ліберально-модна, а друга старомодна консерваторка. Ви в куцому піджаці зробили візит Каралаєвій новомодній, а тепер робіть візит Каралаєвій старомодній в фраку, в білім галстуці і доконче вранці. Цей візит буде для вас безпечніший. Може, тоді вона й сподобить вас, що вийде до вас.
– Може, й справді так… А в якім же тоні провадити розмову з нею? чи в ліберальному, чи в консервативному? – спитав Ломицький.
