до себе того ж таки вечора ректора, інспектора й ще кільки архімандритів, котрі колись могли стать йому в пригоді.
Того ж вечора підкотила під дім Воздвиженських одна й друга карета. Звідтіль вилізли архімандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Вони придержували бороди й хрести на грудях лівими руками, як-от придержують сільські молодиці намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архімандрити ввійшли в залу Воздвиженського, всі гладкі, червонолиці, причесані, облиті пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лівану й Аравії.
Вони сподівалися встрінути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручувані в дрібні локони. Архімандрити посідали в фотелях, на дивані і заговорили енергічними, зовсім не аскетичними голосами. Деякі весело і дуже голосно реготались, ждучи гарних дам і столів, заставлених всякими напитками й наїдками. Воздвиженський вертівся коло їх, присідав коло ректора та все поглядав на двері. Марта не виходила. Горнична внесла тільки чай і до чаю не дуже празникову паляницю.
Воздвиженський пішов в жінчину кімнату. Марта, бліда, як стіна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима.
— Та вийди, будь ласка, до гостей!.
— Не вийду! — тихо промовила вона, бо здержувала голос, її лице одразу налилось кров’ю. Великі очі блищали. Од неї аж пашіло вогнем! Здається, ніби вона вся стояла в полум’ї з головою.
Воздвиженський почутив те полум’я в кожному пружку її лиця, в кожній фалді її одежі. Вся його енергія хто його зна де й ділась; він побачив, що шкода й заходу, і мовчки вийшов з кімнати, куди долітав регіт товстих і веселих архімандричих голосів.
— Йди сам, регочись там з ними! — промовила Марта йому навздогінці.
Воздвиженський вийшов до гостей, як опарений. Він хотів розмовлять, але слова зникали з його пам’яті, десь зслизали з язика.
Архімандрити випили чай, пореготались, потім заскучали. Гостей більше не приходило, бо Марта навіть не просила Дашковичів. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсім здорову жінку, і архімандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.
Воздвиженському було сором. Йому хотілось піти й сказать докір жінці, та він тепер її постеріг. Він ходив по залі, терся коло порога, та боявся переступить. Кільки разів він уже підіймав на поріг ногу, але все неначе з-під порога вискакувало полум’я й пекло йому ногу.
Він таки переміг себе і вступив в жінчину кімнату. Од моральної втоми він не зміг стоять і спустився на стілець. Глянув він на Марту, кругом неї пашіло таке саме полум’я, як і недавно перед тим.
— Наробила ж ти мені сорому! — сказав Воздвиженський, і в голосі його задзвеніла жалість; його голос був якийсь прохаючий, багато м’якіший.
Марта зараз постерегла ту зміну, і полум’я кругом неї поменшало.
— Не бійся! попросимо іншим часом, то й приїдуть, і нап’ються, й наїдяться.
— Як же я буду після цього дивиться їм в очі?
—
