в німецьких ярмулочках. Ще дужче гуркотів грім, і всі чорти поперекидались панками з хвостиками й ріжками і почали стрибать навкруги Сухобруса. Дідьки пищали, вищали, висолоплювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами, наче вовки, а навпісля кинулись на Сухобруса й почали його душити.
Прокинувся він блідий як смерть. Піт лився з його лоба. Він був такий втомлений, ніби й справді гацав по хаті з тими дідьками. Спросоння він так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбігли з світлом і почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його трясла пропасниця. Йому принесли почаївської води; він напився, помазав собі очі й груди і почав молиться та хрестить вікна й двері. Одна наймичка побігла й збудила Воздвиженського; він прибіг і почав заспокоювать Сухобруса.
Од того часу Сухобрус боявся сам спать і клав у своїй кімнаті одного прикажчика. Зяті й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса всі книжки.
Тільки що Сухобрус пішов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у флігель і познаходили прездорові книжки «Житій» та «Патерика». Напнувши на плечі бурнуси, вони позабирали ті книжки під пахви й винесли з хати, так що й наймички навіть того не бачили. Вони ледве дотаскали їх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самісіньке дно.
Вже не швидко оглядівся Сухобрус за книжками. Після того страшного сну він був втратив смак до їх, але якось зоглядівся — і не знайшов книжок. Він почав питать в наймичок, в прикажчиків, але ті одмахувались руками: казали, що ті книжки їм зовсім ні для чого не потрібні. На зятів, на ченців він не міг і подумать і впевнився, що хтось чи вдень, чи вночі уліз у вікно і покрав усі книжки.
Сухобрус усе ходив та бідкався, аж дочкам було його шкода. Воздвиженський постеріг, яку вартість мали ті книжки для Сухобруса. Взявши одну книжку «Житій», він пішов до Сухобруса в флігель.
— Тату! Чи ви бачите, що я достав? — сказав Воздвиженський, показуючи йому книжку обіруч.
— Голубчику! Степане Івановичу! І де це ви її достали? До смерті буду молиться за вас Богу!
— Купив на точку! Мабуть, її продав той, хто вкрав у вас.
— Буду ж я кожного ранку забігать на точок, може, й інші книжки набачу.
— Не бігайте, тату! Нехай вже я сам бігатиму молодшими ногами.
— Спасибі вам, дай вам, Боже, здоров’ячка! — говорив Сухобрус, обнімаючи його й цілуючи.
«Добре діло йде! — подумав Воздвиженський. — Може, старий одпише флігель мені одному.»
— Степане Івановичу, найму за вас акафіст Братській богородиці.
— Про мене, тату, найміть, тільки не дуже лиш читайте ці книжки, бо знов снитимуться янголи з пазурами.
— Еге! Смійтесь, смійтесь! Ви добре знаєте, що не до кожного дідьки приступають. Бо не кожного Бог благословить. Хто недобре робить, до того, певно, вже й дідькам не треба приступать.
Сухобрус свої сни вважав за милость Божу й думав, що то він вже присвятився. Він почав ще частіше їздить в Лавру; ще більше ченців і слимаків
