пішов з хлопцями в хату.
— Це такі коні, що під кошового давай. Правдиві турецькі, як огонь.
— А де ж сідла і уздениці? — питав Петро.
— Хіба ж ви з сідлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.
— А хіба ж ми не під верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, діду, нічого з того, забирай собі оце лахміття. Підемо на Заріччя між татар і знайдемо, чого нам треба.
І Петро став згортати в калитку дукати, які був висипав на стіл, щоб заплатити. А тих дукатів наскладав Петро з тих подарунків, які князь Острозький роздавав між пильних школярів при різних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм'як відразу, як віск. Став гостей перепрошувати й виніс з комори два сідла з узденицями.
В місті обізвалися перші півні. Крайній час було виїздити. Марко щораз більше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона і ось зараз прибіжать княжі гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усі гроші.
— Як доїдете до воріт міста, подайте вартовому по золотому, а то, далебіг, воріт не відчинить.
— Скажи, діду, куди дорога на Запорожжя?
Дід став хитати головою.
— Держіться на схід сонця, і більше на полуднє.
Хлопці посідали на коні.
— Прощавай, діду!
— Щасливої вам дороги! — відгукнувся дід, замикаючи двері.
Хлопці обернулися в напрямі церкви, перехрестилися й подалися до міських воріт. В місті піяли півні. За хвилю воротар відчинив браму і з Острога виїхали два молоді козаки. Перед їх очима розкрилося біле безкрає море. Від снігу було добре видно, бо місяць давно зайшов. Хлопці так спішилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчів у цю далеку небезпечну дорогу, якої зовсім не знали.
Поклали собі виминати всі людські оселі, прочуваючи, що за ними непремінно піде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше від Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тім напрямі, який вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нізащо не поважились були поступити в город. Їм здавалося все, що увесь світ знає про їхню втечу, що вони втікають перед карою, що хто-небудь їх переловить і відставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе ні слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою білою плахтою.
Надворі вже геть розвиднілося. На сході сонця зарожевіло небо, а далі викотилося велике червоне сонце. Його яркі проміння відбивалися від білого примерзлого снігу й засліплювали очі.
Їхали так до вечора, виминаючи здалека людські оселі, які лише здибали на дорозі.
Тої днини вони і їх коні не їли нічого. Були голодні. Коні стали постогнувати та приставати від утоми. І тепер їм прийшла на думку турбота, де тут, у такій пустині, переночувати?
Нараз побачили якусь сторчачу копицю снігу. Це не могло бути нічого іншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снігом. Оселя це не могла бути, тому і не боялися під'їхати ближче.
