Заїдали смачно, а дід вийняв ще з торби кусок паляниці та обділив усіх.
— Тепер пора в дорогу, незадовго й північ буде.
— А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то підбилися.
— Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лісі так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кіньми? Останеться сідло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрі люде просять, а то певно того пожалуєш.
Хлопці зібрали свої статки, забрали решту м'яса і, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.
Той ліс показався дуже великим, йшли більше години, а краю не було. В такім лісі можна справді пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту і частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий відчинив ворота, придобрив собак, і подорожні пішли туди за ним. Недалеко воріт стояла хатина, обведена загатою з лісової трави. Біля неї стояла клуня. До неї завели коні, яким старий заніс оберемок сіна. За той час дві собаки вовчої породи обнюшили подорожніх зі всіх боків і стали лащитися. Одна таки підскочила і лизнула на привітання Марка по лиці.
— Добрі ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворіння: лиху людину нюхом пізнає і не попустить їй. Знаєте, що він раз на смерть загриз розбишаку, що хотів мене, самітнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то і не пікнув.
Старий відчинив хатчину і попросив туди гостей. На припічку тліло. Він розвіяв огонь і засвітив грубу воскову свічку.
— Вітайте мені, любі гості! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сідати просимо.
Хата була зовсім проста: піч, лежанка, одна лава, стіл, полиця — усе з простих дощок. Над столом — образ богородиці, а доокола нього повішана в порядку зброя: шабля, пістолі, дві турецькі рушниці. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвів у печі вогонь та став подорожніх приймати, чим хата багата. Приніс із погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.
— Будь ласка, споживайте здорові та напийтеся, лише за горівку вибачайте, бо її не маю.
— Не дуже-то і нам за нею банно.
— Ну, коли так, то ладно. Деколи і у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.
— Хіба ж сюди купці заходять?
— А заходять, — я з них живу, продаю їм мед, шкури, віск.
— Які шкури?
— Та вже ж, що не з мишей, а звірячі. Є лисячі, вовчі, ведмежі, сарнячі, оленеві, — звіра тут досить. Від них я купую всіляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, — що треба.
— А цей ліс чий?
— Що ж тобі казати, коли не віриш. Казав, що мій, а ти за пістоль хапаєш. Вгадай сам, чий він.
— Не тому я за пістоль хапав, — оправдувався Петро, — а то не знав я, який ви чоловік, а ми все маємося на осторозі.
— Що й казати, — обзивається Марко, — ми все погоні виглядаємо.
— Погоні? А звідкіля?
— З Острога, від князя…
— Смійтеся з того, кому б там хотілося зимою за втікачами ганятися? Коли б ти і кріпаком був, та від пана втік, то ще не важилися б�
