ю песимістичною, хоча більшість людей заледве чи вірять мені і не звертають на мої заперечення жодної уваги. Прошу вас, повірте. Я насправді можу бути оптимістичним. Я можу бути приязним. Поштивим. Привітним. І це лише на одну літеру. Єдине – не просіть мене бути милим. Це аж ніяк не про мене.
Звісно, мені слід відрекомендуватися.
Вступ, так би мовити.
Як же це я міг забути про свої гарні манери?
Я міг би належним чином відрекомендуватися, але, насправді, у цьому немає необхідності. Незабаром ми з вами добре зазнайомимося – й у пригоді нам стануть найрізноманітніші ситуації. Досить зазначити, що одного дня я привітно схилюся над вами. На моїх руках спочине ваша душа. На моєму плечі влаштується якийсь колір. Я обережно віднесу вас.
А в цей час ви лежатимете (дуже рідко я застаю людей на ногах). Ваше тіло задерев’яніє. Можливо, вас хтось знайде; крик розсиплеться у повітрі дрібними бризками. Опісля я почую лише свій подих, звук запаху і своїх кроків.
Питання в тому, якою барвою буде зафарбовано усе навколо, коли я прийду по вас. Яким буде небо?
Мені, приміром, подобається небо кольору шоколаду. Темного, темного шоколаду. Кажуть, що він мені личить. Я ж, проте, намагаюся насолоджуватися усіма кольорами, що потрапляють мені на очі, – усім спектром. Мільярд, а то й більше, відтінків, усі вони такі різні, і небо – я його повільно втягую. Це дещо полегшує мій тягар. Допомагає мені розслабитися.
Як я і натякав, мене рятує лише відволікання. Це допомагає не з’їхати з глузду. Допомагає з усім впоратися – зважаючи на те, як довго я виконую цю роботу. Цікаво, чи зможе хто-небудь замінити мене? Хто зможе зайняти моє місце, коли мені захочеться взяти відпустку і провести її на якомусь із ваших стандартних курортів – чи то на пляжі, чи то в горах? Відповідь, звичайно ж, – ніхто, і це підштовхнуло мене до цілком свідомого і зваженого рішення: відволікання – це і буде моєю відпусткою. Не варто й казати, що моя відпустка – це фрагменти. Це кольори.
Хоча, ви можете запитати, навіщо йому взагалі потрібна відпустка? Від чого б це йому відволікатися?
Це наближає нас до наступного пункту.
Люди, які залишилися.
Які вижили.
Саме їх я не терплю, не можу на них дивитися, проте частенько таки не втримуюсь і дивлюсь. Я навмисне вишукую кольори, щоб не думати про них, але то тут, то там я помічаю тих, хто залишився, я бачу, як вони подаються під тягарем загадок усвідомлення, відчаю і подиву. У них проколоті серця. У них пробиті легені.
Це, своєю чергою, наближає мене до того, про що я розповім вам сьогодні ввечері, чи вдень, чи хоч якою б там була година або колір. Це історія про одного з тих, хто завжди залишається, – про умільця виживати.
Це коротка історія, у якій також йтиметься про:
– дівчинку;
– деякі слова;
– акордеоніста;
– деяких фанатичних німців;
– єврейського кулачного бійця;
– і безліч крадіжок.
Крадійку книжок я бачив тричі.
Поблизу залізничної колії
Спершу виринуло щось біле. Сліпучого різновиду.
Напевне, дехто з вас вважає, що білий – це ніякий не колір, та вірить у всілякі інші, далеко не нові, нісенітниці. Так от, я тут для того, щоб сказати, що ви помиляєтесь. Білий – це, безперечно, колір, і особисто я думаю, що вам не хотілося б зі мною сперечатися.
Справді, усе біле. Здавалося, ніби весь світ зодягнувся у сніг. Ніби натягнув його на себе, як ви надягаєте светра. Поблизу колії – сліди ніг, що занурилися в сніг ледь не по коліна. Дерева були вкриті сніговими покривалами. Як ви уже зрозуміли – хтось помер. Вони не могли просто залишити його на землі. На даний момент у цьому не було великої проблеми, але невдовзі дорогу попереду розчистять і поїзд рушить далі. Там було двоє кондукторів. Там були одна мама і її донька. Один труп. Мама, дівчинка і труп були впертими і мовчазними. – Ну, то чого ти від мене хочеш? Один кондуктор був високим, другий – низьким.
