style="font-size:15px;"> Одне око розплющене, друге ще досі дрімає – крадійка книжок, також відома як Лізель Мемінґер, – зрозуміла, у цьому немає сумніву, що її молодший братик, Вернер, лежав на боці мертвий.
Його блакитні очі втупилися в підлогу.
Але нічого не бачили.
До того як прокинутись, крадійка книжок бачила сон про фюрера – Адольфа Гітлера. У сні вона була на мітингу, де він виступав, і дивилась на проділ черепового кольору та бездоганний квадратик вусів. Вона із задоволенням слухала слова, що потоком ринули з його рота. Ті фрази виблискували на світлі. У якийсь, трохи спокійніший момент, він навіть схилився й усміхнувся їй. Вона усміхнулась у відповідь і промовила: «Gutten Tag, Herr F … uhrer. Wie geht’s dir heut?»[1] Вона ще не навчилася добре говорити чи бодай читати німецькою, бо нечасто бувала у школі. Причину цього вона дізнається пізніше – всьому свій час.
Вона прокинулась саме тоді, коли фюрер збирався їй щось відповісти.
Ішов січень 1939 року. Їй було дев’ять років, незабаром мало виповнитись десять.
Її братик помер.
Одне око розплющене.
Одне ще досі дрімає.
Гадаю, краще б вона міцно спала, але, правду кажучи, на це я не маю жодного впливу.
Друге око вмить розплющилося, і вона впіймала мене на гарячому, я певен у цьому. Я саме опустився на коліна і вийняв його душу, що безсило повисла на моїх набряклих руках. Потім душа швиденько зігрілась, та, коли я тільки-но вийняв її, вона була м’якою і холодною, як морозиво. Хлопчик почав танути на моїх руках. А тоді повністю зігрівся. Зцілився.
А на Лізель Мемінґер навалилася безвольна нерухомість, її охопили заплутані і суперечливі думки. Es stimmt nicht. Цього не може бути. Цього не може бути.
І тряска.
Чому вони завжди трясуть їх?
А, так, знаю, знаю. Припускаю, що це пов’язано з інстинктом. Щоб стримати наплив усвідомлення правди. Тієї миті її серце було слизьким, і гарячим, і гучним, таким гучним, таким гучним.
Я вчинив по-дурному – я залишився. І спостерігав.
Тепер мама.
Дівчинка розбудила її такою ж несамовитою тряскою.
Якщо вам важко це уявити, подумайте про незграбну тишу. Про шматки й уривки відчаю, що пропливають повз. Про те, як воно – потонути в потязі.
Сніг безперестанку падав, і мюнхенський потяг мусив зупинитися через ремонт пошкодженої колії. Голосила жінка. Біля неї стояла заціпеніла дівчинка.
У нестямі жінка відчинила двері.
Тримаючи маленьке тільце, вона зійшла у сніг.
Дівчинка рушила за нею – а що ще їй залишалося?
Як ви вже знаєте, двоє кондукторів також зійшли з потяга. Вони вирішували, що робити, і сперечалися. Ситуація була щонайменше неприємною. Врешті-решт було вирішено довезти усіх трьох до наступної станції, і нехай уже там із цим розбираються.
Тепер потяг плентався засніженою дорогою.
А тоді спіткнувся і зупинився.
Вони зійшли на перон – тіло хлопчика на маминих руках.
Вони
Добрий день, пане фюрере. Як ся маєте сьогодні? (нім.) –
