цокотіла зубами.
Вона обіймала себе холодними руками.
На обличчі крадійки книжок замерзли сльози.
Затемнення
Далі були чорні завитки – щоб продемонструвати вам, так би мовити, полюси моєї різнобічності. Це був найтемніший час перед світанком.
Цього разу я прийшов по молодого чоловіка – йому було не більше ніж двадцять чотири роки. Літак досі чмихав. Дим струменів із обох його легень.
Розбиваючись, він залишив на землі три глибокі рани. Крила скидалися на відпиляні руки. Вони більше не зможуть змахнути. Ця маленька металева пташка більше не полетить.
Минуло декілька хвилин, і диму не стало. Вже не було, що віддавати.
Першим прибіг хлопчик – важко дихаючи, з чимось, схожим на ящичок для інструментів, у руці. Страшенно хвилюючись, він підійшов до кабіни і глянув на пілота, вагаючись, чи той іще живий (пілот іще був живий). Десь за тридцять секунд прибігла крадійка книжок.
Минуло багато років, та я впізнав її.
Вона важко дихала.
Із ящичка хлопчик витягнув – що б ви подумали? – плюшевого ведмедика.
Тоді просунув руку крізь розбите вітрове скло і поклав ведмедика пілотові на груди. Посеред румовища з людських уламків і крові сидів усміхнений ведмедик. Декілька хвилин по тому я вирішив ризикнути. Час настав.
Я підійшов, вийняв його душу й обережно відніс її.
У кабіні залишилися тільки тіло, ледь вловимий запах диму й усміхнений плюшевий ведмедик.
Коли навколо зібралася юрба, усе, звісно ж, змінилося. Обрій почав зафарбовуватися сірим, як сажа, кольором. Від чорноти над головою не залишилося нічого, окрім якихось закарлючок, та й ті швидко зникали.
Чоловік, натомість, був кісткового кольору. Його шкіра набула скелетного відтінку. Пошарпана уніформа. Очі – холодні і бурі, як плями від кави, а остання закарлючка, що досі висіла в небі, мала, як на мене, незвичну, проте таку знайому форму. Підпис.
Юрба поводилась так, як поводиться зазвичай.
Поки я пробирався крізь неї, кожен, хто там стояв, підсилював тишу своєю присутністю. Це була ледь концентрована суміш безладних рухів руками, приглушених розмов і мовчазних, тривожних обертів навкруги.
Коли я кинув погляд на літак, мені здалося, що пілот усміхається відкритим ротом.
Такий собі останній сороміцький жарт.
Ще одна кульмінація людського життя.
Пілот лежав, загорнутий у свою уніформу, а дедалі сивіше світло боролося з небом. Як і в багатьох інших випадках, коли я розвертався, щоб піти геть, якась тінь з’явилася на мить, ніби останній подих затемнення, ніби знамення того, що відійшла ще одна душа.
Знаєте, незважаючи на усі барви, яких торкаюся, які вишукую в усьому, що є в цьому світі, я завжди ловлю затемнення,
