до вітальні (яка також правила Губерманнам за спальню), витягав зі старого серванту акордеона і протискувався кухнею в напрямку вхідних дверей.
Він ішов Небесною вулицею, а мама відчиняла вікно і викрикувала:
– Не засиджуйся допізна!
– Може, крикнеш іще голосніше? – обертався і вигукував тато у відповідь.
– Saukerl! Поцілуй мене в дупу! Буду кричати так голосно, як захочу!
Відлуння її лайки неслося за ним вулицею. Тато ніколи не оглядався, ну, принаймні доти, доки не був упевнений, що його дружина вже не визирає з вікна. Такими вечорами, із акордеоном у руках, у кінці вулиці, якраз на розі перед крамницею пані Діллер, він озирався і бачив постать, що замінила Розу у вікні. На мить його довга, примарна рука підіймалася, а тоді він розвертався і помаленьку йшов далі. Коли Лізель бачила його знову, була вже друга година ночі, і тато лагідно висмикував її з обіймів нічного кошмару.
Вечорами в маленькій кухні завжди було гамірно. Роза Губерманн без угаву говорила, а бесіда в її розумінні – це schimpfen.[11] Вона постійно сперечалася і нарікала. Насправді сперечатися не було з ким, а тому мама користалася кожною нагодою. На кухні вона могла сперечатися з усім світом, і майже щовечора вона так і робила. Після вечері, коли тато йшов, Лізель і Роза зазвичай залишалися на кухні, і мама бралася прасувати.
Декілька разів на тиждень, коли Лізель поверталася зі школи, вони з мамою простували вулицями Молькінґа – забирали і розносили випраний та випрасуваний одяг найзаможнішим мешканцям міста. На вулицю Кнаупта, на Верескову вулицю. На декілька інших вулиць. Мама віддавала і забирала одяг із удаваною посмішкою, та щойно зачинялися двері і вона трохи відходила від будинку, то починала бештати усіх цих багатіїв разом із усіма їхніми грошима і лінощами.
– Ну такі вже g’schtinkerdt,[12] що не можуть самі собі попрати, – завжди повторювала мама, незважаючи на те що залежала від цих людей. – Отой, – ганила вона пана Фоґеля з Верескової вулиці, – всі гроші дісталися йому від батька. А він тринькає їх на жінок і пиятику. І на прання з прасуванням, звісно.
Це було щось на кшталт в’їдливої переклички.
Пан Фоґель, пан і пані Пфаффельгюрвери, Хелена Шмідт, сім’я Вайнґартнерів. Усі вони були у чомусь винні.
Окрім пияцтва і тринькання грошей на розпусту Ернст Фоґель, за словами Рози, постійно шкрябав свою обліплену вошами голову, облизував пальці і лише тоді давав їй гроші.
– Їх треба прати, перш ніж приносити додому, – підсумувала вона.
Пфаффельгюрвери ретельно перевіряли її роботу.
– «Будь ласка, щоб на цих сорочках не було жодної складки, – передражнювала Роза. – І жодної зморщечки на цьому костюмі». І вони стоять там, оглядають, простісінько переді мною. Простісінько в мене під носом. Gsindel![13] Погань!
Вайнґартнери, очевидно, були людьми геть недалекими, та ще й із линючою кішкою, що її Роза теж величала Saumensch .
– Ти
Лаятися (нім.).
Ледацюга (нім.).
Наволоч (нім.).
