вигукнула вона, миттєво опановуючи відповідну жорстокість, якої, скидається на те, потребує дитинство. Свистіла вона жахливо, та зараз не було часу вчитися.
Він побіг за ними, викрикуючи прокльони. Почав він із Geh – scheissen,[19] а далі пішли міцніші слівця. Спершу всю свою лайку він спрямував на хлопчика, а тоді перейшов і до Лізель.
– Ти, мала шльондра! – ревів він. Його слова врізалися їй у спину. – Раніше я тебе тут не бачив!
Уявіть собі: назвати десятилітню дівчинку шльондрою. Отакий він був, той Пфіффікус. Багато хто вважав, що вони з пані Гольцапфель були б пречудовою парою.
– Ану поверніться! – останні слова, які долетіли до них, коли вони бігли. А добігли вони аж до Мюнхенської вулиці.
– Біжімо, – промовив Руді, щойно перевів подих. – Он туди, вже недалеко.
Він привів її на «Овал Губерта», де стався випадок із Джессі Овенсом, і вони стояли там, запхавши руки в кишені. Бігова доріжка витягнулася перед ними. Тут могло статися лише одне. І Руді почав.
– Сто метрів, – під’юджував він. – Б’юся об заклад, що я тебе пережену.
Лізель із ним не погодилася.
– А я кажу, що не переженеш.
– То на що закладемося, мала Saumensch ? Маєш якісь гроші?
– Звідки? А ти маєш?
– Не маю. – Але в Руді вже з’явилася ідея. У ньому прокинувся ловелас. – Якщо я переможу, то я тебе поцілую. – Він схилився і почав закочувати штани.
Лізель, м’яко кажучи, стривожилась.
– Нащо тобі мене цілувати? Я ж брудна.
– І я брудний. – Руді справді не розумів, чому трохи грязюки має стати йому на заваді. Вони обоє вже давненько не купалися.
Дівчинка думала про це, оглядаючи худі ноги свого суперника. Вони були такими ж худими, як і її власні. Йому нізащо мене не перегнати, подумала вона. І серйозно кивнула. Домовились.
– Ти можеш поцілувати мене, якщо виграєш. Але якщо виграю я, то мені більше не доведеться стояти на воротах.
Руді обдумав пропозицію.
– Справедливо. – І вони потисли руки.
Небо було темним, його затягнуло імлою, а на землю вже опускалися дрібні крупинки дощу.
Бігова доріжка була болотистішою, ніж здавалася на перший погляд.
Бігуни приготувалися.
Замість стартового пострілу Руді підкинув камінця. Коли той упав на землю, обоє побігли.
– Я навіть не бачу, де фініш, – поскаржилась Лізель.
– А я бачу?
Камінь вгруз у землю.
Вони бігли пліч-о-пліч, штовхаючись ліктями, намагаючись вирватися вперед. Слизька земля чвакотіла під ногами, а за якихось двадцять метрів до фінішу обоє розпласталися у грязюці.
– Ісус, Марія і Йосип! – викрикнув Руді. – Я весь у цьому лайні.
– Це не лайно, – виправила Лізель, – це грязюка. – Проте вона теж не була цілком
Засранець (нім.).
