десять відсотків тих, хто його не підтримав.Уночі Лізель снилися уже звичні сни. Спершу вона побачила, як крокують брунатні сорочки, а невдовзі вони привели її до потяга, де чекало незмінне відкриття. Її братик знову втупився в підлогу.
Із криком прокинувшись, дівчинка одразу збагнула, що цього разу щось не так. Із-під простирадл пробивався запах, теплий і нудотний. Спочатку Лізель намагалася переконати себе, що нічого не сталося, та, коли тато наблизився й обійняв її, вона розплакалася і зізналася йому на вухо.
– Тату, – прошепотіла вона, – тату, – і більше нічого. Напевне, він уже відчув запах.
Він обережно взяв її на руки і відніс до умивальні. Все сталося за декілька хвилин.
– Ми знімемо простирадла, – сказав тато, і, щойно він запхав руку під матрац та потягнув тканину, звідти щось випало і вдарилося об підлогу. Чорна книжка зі сріблястим написом на обкладинці вислизнула і приземлилася на підлозі між Гансовими ступнями.
Він глянув на книжку.
Перевів погляд на дівчинку, що ніяково здвигнула плечима.
А тоді прочитав назву – зосереджено і вголос:
– «Посібник гробаря».
То ось як вона називається, подумала Лізель.
Тепер поміж них простелилася латка мовчання. Чоловік, дівчинка і книжка. Він підняв її і заговорив м’яко, як вата.
– Це твоє?
– Так, тату.
– Хочеш її почитати?
Знову «так, тату». Втомлена усмішка. Металеві очі, що плавляться.
– Що ж, тоді будемо читати.
Чотири роки по тому, коли Лізель писа`тиме в підвалі, у неї з’являться дві думки про травму з обмоченим ліжком. По-перше, вона зрозуміє, як неймовірно їй пощастило, що саме тато знайшов тоді книжку. (На щастя, коли простирадла прали раніше, Роза примушувала її знімати і застеляти їх самостійно. «Рухайся, Saumensch! Думаєш цілий день вовтузитись?») По-друге, вона дуже пишалася вкладом Ганса Губерманна в її освіту. Хто б міг подумати, – писала вона, – що читати я навчуся далеко не в школі. Мене навчив тато. Люди не вважають його дуже розумним, і він справді читає не надто швидко, але незабаром я дізналася, що слова і їх написання якось урятували йому життя. Чи, принаймні, слова і той чоловік, що навчив його грати на акордеоні…
– Все по порядку, – сказав тієї ночі Ганс Губерманн. Він виправ простирадла і розвісив їх сушитися. – Ось так, – повернувшись, повідомив він. – А тепер можна розпочати наш опівнічний урок.
У жовтому світлі роїлися пилинки.
Лізель сиділа на чистих і прохолодних простирадлах, присоромлена і щаслива. Згадка про обмочене ліжко досі їй дошкуляла, але зараз вона читатиме. Вона читатиме книжку.
В ній наростала тривога.
Яскраво спалахнули картинки обдарованої десятилітньої дівчинки, яка вміє читати.
От
