друг і колега Берні, відомий літературний діяч, куратор кількох літературних майданчиків Відня, колишній гіпар й активіст, нині спокійний, майже лисий чувак, з яким ми разом працюємо над перекладами, виходить із вагона підземки і дивиться, в який бік йому підійматись. До нього з невидючим поглядом підходить уже добряче накачаний різними стимуляторами печальний скінгед, сумно шкребе рукою свій голомозий череп і гугнявим голосом просить дати йому бабок, аби купити щось попоїсти. Берні як затятий борець із ненависним фашистським режимом, від якого йому неодноразово діставалось, порпається в кишенях, але нічого не знаходить і говорить скінові, що, мовляв, братику, вибач, у мене немає дрібних грошей, іншим разом підійди, скінгед розуміє це дослівно, голова в нього вже не працює, він відвертається, робить захід по перону, спитавшись ще в кількох громадян Австрійської республіки, чи можуть вони йому чимось допомогти, вони не можуть, і скін благополучно повертається до Берні, який за цей час не встиг навіть припалити цигарки, вибачте, говорить йому скін тим таки гугнявим голосом, допоможіть хоча б парою монет, Берні починає охуївати з цього молодого чоловіка, але добре нутро в ньому знову бере гору, і він плескає чувака по шкірянці, гей, говорить йому, хлопче, ну ти й набрався, я тобі дав би, але не маю дрібних, ось – хочеш цигарку? скін забирає поживу і човгає далі по перону, доходить до протилежного краю і, розвернувшись, знову хижо планує на невдаху Берні, який усе ще не встиг зійти з місця, скін утретє починає тертися навколо нього і канючити собі якогось дріб'язку, Берні, якому вже кілька хвилин не дають нормально покурити, врешті не витримує, все його вроджене й роками плекане людинолюбство руйнується і розвалюється на очах, знаєш що? – говорить він скінові, може, ти і непоганий хлопець, але йди в жопу – я не маю дрібних! не маю я їх, розумієш?! не маю! Берні заводиться, викидає припалену цигарку, б'є носаком пластикове крісло під стінкою і, голосно лаючись, вискакує нагору, де я чекаю на нього вже десять хвилин.
Зійшовши ввечері важкого суботнього дня з палуби на берег, перейнявшись ідеєю, скажімо, набратись і не оминати жодного більш-менш гідного закладу, ти раптом виявляєш, що можливостей не так уже й багато – або запхатись у який-небудь паб і слухати ірландське народне караоке, або запхатись у який-небудь бар, де бувають росіяни, і слухати – прости господи – емігрантський шансон чи – чого гірше – коматозну калінку-малінку, або, врешті, знайти що-небудь місцеве і просто обригатися від самого духу старої-доброї Дунайської імперії, який все ніяк не вивітриться з її кав'ярень і тютюнових крамничок. Отже, треба добре подумати, перш ніж на щось зважитись у цьому місті, де вже котре десятиліття остаточну перемогу святкують японські брокери і перські емігранти, радості тут мало і її ретельно дозує якийсь апостол, відповідальний за культмасовий сектор в об'єднаній Європі. Я потім неодноразово намагався пригадати собі – чим саме ми займалися в той час, де були, з ким бачились і що нас захоплювало в ті
