осінь,нарешті починає падати сніг.
Вулицею йде тиха щаслива родина.
– О боже, що це таке біле? – захоплено питає хлопчик.
– Це сніг, – відповідає мама.
– Це гарячка, – відповідає тато.
Про що пишуть сучасні поети?
Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу
субстанцію свого страху; сатана поезії змазує
сажею замки на дверях, і ти сидиш зі своїми страхами
і пишеш про це вірші, вірш за віршем,
ось таке враження
лишається
від сучасної
поезії.
Натомість є окремі соціальні групи, які мало цікавляться
субстанцією страху. Я маю на увазі середній бізнес.
Демони чорного налу,
які підіймають із колін
республіку,
знаючи лише двох справжніх друзів —
друга Стєчкіна і друга Макарова.
Поети не знають про любов нічого,
любов – це бажання мати дітей після дефолту.
Хто бачив сонячні хмарочоси в центрі, той мене зрозуміє.
В одному з них жив Марат, який тягнув трубу через Кавказ,
і дотягував її вже до кордону.
Ну, і все було добре —
благословення з боку московського патріархату,
і кришування з боку обласної адміністрації,
і три жінки, яких він любив і утримував,
себто дружина, коханка і ще одна жінка, з якою він трахався,
одним словом – інтенсивне особисте життя.
Але що йому не давало спокою – це його сни,
в яких він виповзав на пекучі поля Андалузії
і сидів на білому піску,
наспівуючи:
о, Андалузіє, жінко
з чорною кров’ю,
ця твоя чорна кров
чорніша за нафту Месопотамії.
О, Андалузіє тиші,
Андалузіє пристрасті,
я твій пес, Андалузіє,
твій безпонтовий бродяга.
Але всі три жінки говорили йому – Марат, йобана в рот, Марат,
в країні, Марат, бардак, візьми кредит, розрули з розтаможкою,
кров, Марат, кров у твоїй трубі, кров на твоїх піджаках.
Але, засинаючи, він усоте повторював:
Твоє чорне-чорне волосся,
довше за коридори Рейхстагу,
довше за чергу на Мостиськах,
довше за прізвища угорських депутатів.
І хто був на окружній в районі ростовської траси,
той знає цей приватний сектор. В одному з тих котеджів
і жила третя жінка Марата,
там він
і забухав.
Щось у ньому зламалось, він взяв-таки цей
кредит, і приїхав до своєї третьої
жінки
з валізою
бабла.
– Ось, – сказав зі злістю, – сто штук, мій кредит,
мої пароплави й порти.
І вже після цього забухав.
Можливо, в ньому теж
озвалася субстанція страху, тому що він пив
день, потім пив ще один день, потім знову пив,
випив парфуми сальвадор далі,
все повторюючи – моя Андалузія, моя
