я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:
– Алло.
– Це Микола Бобров?
– Так. А там хто?
– Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.
– Не пам'ятаю.
– Не пам'ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам'ятаєте конкретно мене?
– Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться. Дві третини нових знайомств – не обов'язкові. Просто я правда не пригадую, який ви з себе.
– Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.
– А якщо я – проти?
– Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?
– Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або – преса. Де я вгадав?
– Преса, – зізнався я.
– Ви стосовно випадку з Анжелою?
– Не зовсім, – я почав старанно добирати вирази. – Узагалі-то це пов'язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.
– Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.
– У мене нема брата! – вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.
– Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.
– Секунду! – тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. – Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок – Сонцева, а яка – Місячна!
– Місячна? – тепер здивувався співрозмовник.
– Я теж образно! – Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. – Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, – я на мить зам'явся, – і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви – чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?
– Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…
– Приїду, куди скажете, в мене машина.
– Добре, – здався Бобров. – Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?
– Усе одно. Кажіть адресу, їду.
– Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.
– Нормально. Куди їхати?
Не люблю, коли треба вбивати час.
Пертися в офіс у п'ятницю по обіді – справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.
Перекусивши у фаст-фуді
