пересічна потерпіла, а все ж таки відома поп-співачка, поява біля її лікарняного ліжка незнайомого чоловіка, нехай навіть із квітами та бананами, тим більше не бажана і особливо бентежить.
– Анжело… Ну… Я Ігор, – нічого дурнішого сказати не придумав, але все одно говорив далі: – Ігор Варава. Забула?
Анжела сіла на ліжку, підтягнула ковдру до плечей, мій букет скотився на підлогу. Якийсь час вона мовчки дивилася на мене, а потім несподівано дзвінким як для хворої голосом крикнула:
– Хто-небудь! Дівчата! Якого чорта!
Я позадкував. Тепер її очі випромінювали ненависть і переляк одночасно. Якби обличчя не було сховане під шаром бинтів, я б міг точно сказати: воно розпашіло. Лють, як і переляк, так вправно не здатна зіграти навіть професійна актриса. Якою Сонцева точно не була.
Що за хрінь тут відбувається?
Я відкрив рота, аби спробувати все пояснити, та в цей момент до палати вбігла моя знайома чергова сестра, ще дві сестрички і бородатий лікар у халаті.
– Просила ж! Як людей просила! – бушувала Анжела, уже не дивлячись на мене. – Хто це? Для чого ви пускаєте сторонніх? Хіба не зрозуміло було сказано?!
Лікар гнівно глянув на чергову, двоє інших медсестер тим часом заступили пацієнтку від мене.
– Це ж Ігор Петрович… – злякано пробелькотіла чергова. – Він же…
– Я знаю, хто він! – Бородатий наголосив на слові «хто». – Вас же попередили: сторонніх до Сонцевої не пускати!
– Він сказав – вони знайомі!
– Я його не знаю! – вигукнула Анжела. – Я взагалі втомилася тут із вами! Дайте телефон, мені вже цей прохідний двір у печінках!
– Ну для чого ви збрехали, Ігоре Петровичу? – чергова докоряла мені щиро, і мені здалося – віднині я для неї, та й для всієї травматології, вмер.
Виправдовуватися і щось комусь пояснювати зовсім не хотілося. Тим більше, що на кожне моє слово буде щире Анжелине «не знаю». Тому найкращий вихід із цієї ситуації – розвернутися й піти, пробуркотівши вибачення. Хоча я навіть не знав, за що зараз вибачався. І все ж таки в дверях не стримався – кинув через плече:
– Хоч фруктів поїжте.
Уже в коридорі, прямуючи до виходу й почуваючи себе солдатом російської царської армії, якого проганяють крізь стрій і луплять шомполами, почув навздогін істеричне Анжелине:
– Заберіть хтось цю гидоту! І дайте, нарешті, телефон!
4. Зустріти близького друга
Я не люблю, коли мене звідкись виганяють.
Розвиваючи цю тему, можна прийти до висновку, що я не люблю свою професію. Бо кожного журналіста, навіть якщо він не прагне нікого ні в чому ні звинуватити, ні зібрати намисто смажених фактів, ні знайти чергову сенсацію, обов'язково хоч раз у житті кудись не пустять або звідкись виженуть. Не тому, що його писок комусь не сподобається, а тому, що він – журналіст. І будь-який, навіть невинний фактик завжди знайде як використати для власної потреби, читай – власного
