дверей, що усім своїм виглядом манили нашого головного героя на волю, нічого не було.
– Ну, ма-а.
– Цить! Давай заходь!
І тут наш головний герой зрозумів, що Марія Федорівна ніякий не черевомовець, і Валя таки існує, та де там – ще й як існує! Рипнули вхідні двері, з'явився невеличкий силует, і до парадного зайшла вона. У блакитній сукні, поверх якої була накинута шубка з явно синтетичної норки, а над шубкою, в районі голови – очі, більші, ніж ґудзики на шубці, а ті, повірте мені, були не з найменших, ті ґудзики були усім ґудзикам ґудзики, такими ґудзиками можна було каструлі накривати. Алюмінієві.
І ті очі були такими ж блакитними, як ота небесного кольору сукня з білими шлярками й охайним, майже повітряним (певно, з самого Лімеріку) мереживом на талії та округ декольте. А там – у тому декольте – було таке, мама мія, господи прости. Наш головний герой, тримаючись за стіну й випинаючи носочки своїх черевиків, неначе театральний принц з вистави «Попелюшка», не підійшов – підлетів до Валюші й склонився у досить незграбному, проте щирому поклоні.
– Доброго дня, чарівна пані! – видушив він із себе безглуздість.
– Доброго, – привіталася Валя й опустила очі.
– Щойно, на ваших очах, я перетворився на птаху – і все мені стало у радість. Ви… квітка! – щебетав наш головний герой, ігноруючи здивований погляд Maрії Федорівни. – Ви та, заради кого хочеться перетворитися на казкового ельфа й пити ваш солодкий нектар. Ви не повірите мені, але щойно я відчув, як змінилося моє життя. Змінилося воно від вашого погляду, від вашої безкінечної, немов тропічний дощ, вроди.
– Валя, – нескладно відповіла на безглуздий компліман Валя.
– А я… – продовжив наш головний герой, – це просто я, я ніщо в порівнянні з вами, з вашими витонченими пальчиками, вашим досконалим станом, вашими очима…
– Альо!!! – раптом перебила його Марія Федорівна, штурхаючи у плече. – Ти шо, з місяця звалився? Де ти таких слів набрався, ухажор? – І вона розсміялася сиплуватим, проте гучним голосом.
– Я і не знав, Марія Федорівно, що у вас така прекрасна донька.
– Ну! – радісно вигукнула Корф. – Що я говорила?
– Справді-справді, я і не думав.
– То будеш знати, що я слів на вітер не кидаю. А якщо щось і кидаю, то точно не на вітер. – І вона підбадьорливо зморгнула забитим оком.
Але раптом, так раптом, як бува приходить лише смерть, втрутилася донька:
– Ma, a чого він називає тебе Марією Федорівною?
Віра Євсеївна задумалася, потім зашарілася і, міцно стискаючи губи, різко повернула обличчя до Валі.
– І справді… – стиха відповіла Валя, – я й забула.
– Отже, мій хороший, – звернулася Марія Федорівна до нашого головного героя, – Валентина Казимирівна Арманьяк! – І вона з гордістю поцілувала доньку.
– Дуже, дуже приємно, – шаркав своїми ніжками наш головний герой, – ну просто ду-уже приємно.
Він відбивав чечітку, кланявся, згинався навпіл
