суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.
– Давайте я сам собі його подарую! – закричав я з кімнати.
– А? – одночасно перепитали зляканими голосами батьки.
– Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.
– Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? – запитала мама трохи суворо.
– Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.
Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», – подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.
Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.
– Дякую, – невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.
– Будь ласка, – відбилося відлунням десь в небесній блакиті.
У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».
Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.
Чи буду я щасливим – питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?
На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.
Останній дзвоник.
– Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?
– Ага, принесу.
Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.
– Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.
Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.
– Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? – хтось.
– Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.
– Погано, що пасував.
– Мені не потрібна алгебра.
– Анрійчику, в житті все може знадобитися.
– Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.
– Ох, Дюша,
