ще більший нездара, ніж я, подарував мені набір вічних пензлів. Подарунок я взяв, але дивувався не менше Остапового, який не міг збагнути, навіщо йому вічна голка для примусу?
Мені було шістнадцять, їй – двадцять два. Різниця доволі разюча. Це якби мені було двадцять два, а їй двадцять вісім – інша справа, але й вибору як такого в мене теж не було. Мої ровесниці мене не цікавили. Між нами була прірва. Я любив прісне, вони – солодке. Я любив сіре, жовте, біле, вони – рожеве, салатне, помаранчеве. Я любив Манна, Достоєвського, Гамсуна, Цвєтаєву, вони – Булгакова, Остен, Селінджера, Блока. Це у кращому випадку. У гіршому – для цього меж не існувало.
Це була квітнева субота. Прозоре небо, чорні гіллясті дерева, запах чогось невловимого. Весни?
Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.
– Світлішої точно немає? – з надією питав я.
– Всю світлу ти ще минулого разу забрав, – винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.
Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.
Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.
– Пошукайте, – благально промовив я. – Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.
Дівчина глянула у мій бік.
– Беж? – якось байдуже запитала вона.
– Ага, – ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.
– Поміняю на білий, – так само байдуже сказала вона. – Скільки вам?
– Ну так, – неоднозначно сказав я.
– Сто мілілітрів підійде?
– О, цього буде достатньо, – посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати – батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.
– Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…
Вона розвернулася й пішла.
– Ей! – закричав я. – А квартира?
– Приватний сектор. – Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.
«А чи немає в цьому якогось підступу?» – подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.
