style="font-size:15px;"> – Так-сяк. Коней у лісі піймали трійко, п'ять мушкетів, пістолів десяток, шаблі. Ще грошей півкопи сріблом, жупани.
– Не густо пани-ляхи в Османа здобиччю розжилися, недурно своїх грабують. Воно, зрештою, і безпечніше, ніж на турецькі гармати ходити, – Богун змахнув до Шуляка рукою. – Добре, йди. Скажи там Мирону – всім по добрячому кухлю оковитої, виставити варту, решті спати. Ранком розберемося.
– Дякую, – ледь хитнув козак головою і вийшов.
Тиша. Горпина вже не схлипує, тільки ледь чутно зітхає. Потріскують на ослоні кілька свічок у шандалі, та десь у стіні шкряботить шашіль. Федір похмуро дивився на танцюючі смужки полум'я і пригадував недавні події.
Лише тиждень тому повернувся він з козаками на хутір з-під Хотина. їхав, минаючи спалені татарами села, хутори та містечка, і не знав, чи застане Горпину із сином живими й здоровими, чи може змели татарове і його хутір із земної поверхні. Не змели. Дякувати Всевишньому, вберіг. Майже місяць орди Кантеміра-мурзи, який прийшов спільно з кримським ханом Джанібек-Ґераєм і імператором Оттоманської Порти Османом II воювати Річ Посполиту, плюндрували Поділля. Кров'ю обливалися серця брацлавських козаків, коли вони бачили чорні дими в далеких тилах турецького війська. Зубами скреготіли, чуючи стогін тисяч невільників з татарського коша. Ще міцніше стискали в руках зброю і били ворога. Не один десяток лютих атак розбився до окопу козацького табору, як розбивається штормова хвиля до прибережних скель. Витримали. Уберіг Бог від навали, яку Туреччина готувала з наміром остаточно захопити під свій контроль усю Річ Посполиту. І тепер лиш одного не міг зрозуміти сотенний хорунжий Реєстрового його Королівської Милості козацького війська, шляхтич Федір Богун: куди ж дивляться рейментарі[5] кварцяного війська,[6] коли їхні жовніри, немов розбійники, грабують та вбивають королівських підданих. Урешті, самого Богуна, як і решту мешканців хутора, сьогодні врятувало лише те, що всі вони, за звичаєм, зібралися у світлиці на вечерю.
І зброю козаки із собою мали. Інакше б… Ворота вилетіли так зненацька, а за цим і стрілянина. Якби були на подвір'ї, постріляли б, неначе курчат…
– Тату, а король нам, українцям, теж володар, чи тільки ляхам? – раптом перервав думки Федора тоненький дитячий голосочок.
– Господи! Ти ще не спиш! – тільки й сплеснула руками Горпина.
Богун з несподіванки розкрив рота. Що його відповісти? Дитячі запитання інколи заганяють у куток наймудріших.
– Так, сину… Мабуть, і нам теж.
– А чому ж він не захищає нас, адже ти захищав його на війні?
– Король далеко, Іване, – Федір завжди називав сина по-до-рослому – Іваном, – а ми тут. Для тебе зараз я захист, а не король. Моя шабля, моє вірне око і мої козаки. Так було завжди на землі. Батько повинен захищати своїх дітей. А колись буде навпаки, і ти, дорослий та змужнілий, захищатимеш нас, твоїх батьків, старих і немічних. Не ми це вигадали, але так мусимо жити.
– Я бачив, як ти сьогодні вбив того жовніра.
– Убив. Щоб не дати йому вбити тебе, маму, близьких нам людей.
– А
