був у Іванка ще один товариш – уже відомий нам козак Омелько, дружбою з яким хлопчина до нестями пишався перед іншими однолітками. Після того пам'ятного для Іванка бою молодий козак швидко одужав і почав якось надзвичайно тепло ставитися до сина пана хорунжого. А той і не збирався нехтувати такою нагодою. Тож досить часто між ними можна було почути розмову подібного змісту:
– Омельку, чуєш, Омельку!
– Звичайно, чую!
– Омельку, можна мені на коні проїхатися?
– Чому ж ні? Адже в тебе і кінь є!
– У-у, – кривився малий, – то бахмат.[9] Та й не вивчений він, знай йде собі та йде. Я на твоєму хочу.
– Що ж тут зарадиш? – розводив тоді руками Омелько. – Рятівникові не можу відмовити.
І Йванко хвацько виїздив на струнконогому Омельковому неґеві,[10] на якому до того, як він дістався у здобич Омелькові, їздив якийсь надзвичайно сановитий турок. Сяяли очі в малого, коли стискав руками оздоблений срібними бляхами повід, сміялись з-під заломленої на потилицю кудлатої шапки, що її, за козацьким звичаєм, не знімав навіть у спеку. Ноги в сивих полотняних шароварах спритно притримували завеликі для нього стремена. Особлива радість була, коли під тином збирались сусідські хлопчаки, щоб подивитися на Іванка. Тоді благородна тварина згадувала іспанський крок, інохідь і навіть поклони. Вправність малого дивувала старих і молодих.
– Ти бач! Таке мале, а що виробляє! – підкручував вус Мирон Охріменко – старий козак, який виконував на хуторі обов'язки розпорядника і ключника.
– Та то кінь добрий, – крутив головою хтось з козаків.
– Кінь конем, а вершник теж не пусте місце, – заперечував Охріменко, – славний малий росте у Федора.
Тоді хтось зачіпав Омелька:
– Омельку! Продай коня! їй-бо, останнє віддам.
– Е, ні, – тут Омелько відповідав завжди однаково, наче завчено, – Баша дорожчий за золото. У Хотині мені пахолки сенатора Якуба Собеського не одну копу золота давали, та я не взяв. А вам куди вже…
– От базікало, – підсміювались козаки.
Факт пропозицій від діда майбутнього польського монарха залишається для нас таємницею, але те, що кінь був надзвичайно дорогоцінним, не заперечував ніхто. Тож не дивно, що після таких вистав Іванко ще довго обирався отаманом під час запеклих дитячих бойовищ з уявною татарвою.
Інколи Омелько брав невелику турецьку мисливську рушницю і сам знаходив Іванка.
– А ходи-но, Івасю, до гаю, подивимось, хто краще поцілить.
Радість після такої оферті перевершувала радість від поїздок на Баші. Хлопчина не йшов, біг до дубового гаю, що простягнувся за версту від хутора.
– Не квапся, – повчав малого Омелько, – і не бійся пострілу. Хай його боїться той, кому він призначений. На гачок надавлюй поступово, навіть ніжно, ніколи
