житті. Це була ознака замислення – і водночас сигнал: мій статус дуже високий. Не забувай про це.
Арсен вичікував. Йому вдалося її здивувати. Він сам неабияк собі дивувався: пережитий шок зробив його розкутим. Можливо, занадто. Він імпровізував, ризиковано – та поки що вдало.
– Що ж, – сказала Квіні, відкинувши розкішне волосся, випускаючи під розмальовану стелю цівку віртуального диму. – Припустімо. А якщо тебе все-таки змістять – хто мені гарантує всі ці пряники, га?
– Ніхто, – Міністр м’яко всміхнувся, – тому ми обоє не хочемо, щоб мене змістили.
Намальовані люди вирізнялися неабияким самовладанням. Квіні, як і раніше, курила, погойдуючи ніжкою в розшитій бісером туфлі. Ґеймер, що грає за Руду, чоловік небідний і дорослий, міг зараз лаятися чи позіхати, чи чхати, забризкуючи монітор, – на жаль, у грі нічого не можна визначити по очах. Судити можна тільки по діях, по вчинках…
– Хочеш закурити, Міністре? – запитала Квіні.
Настала його черга дивуватися.
– Не курю. Дякую.
– Ти киянин?
– Ні, я з Аддис-Абеби.
Смайлик.
– Хто ти такий, Міністре? Де ти взявся? Щодо всіх інших я маю припущення, а ти – наче прищ на рівному місці. Ризиковано граєш, але талановито, зараза.
– Міледі, – Міністр потягся в затишному кріслі. – Чи варто розуміти ваші грайливі питання, як згоду?
– До Асамблеї ще година… Якщо я за цей час не передумаю – що ж. Ти можеш на мене розраховувати, Міністре.
Той, хто грав за Руду, входив у мережу з дому, можливо, з власного кабінету з картинами на стінах, може, з каміном, з пузатими пляшками у великому барі. Арсен горбився за чужим компом у клубі «Магніт».
Після зустрічі з Квіні йому стало легко до дзенькоту у вухах. Схему було підготовлено й підтверджено в деталях. Нехай Блазня сьогодні оберуть Лордом Асамблеї – Арсен уже приготував йому подарунок до вступу на посаду. Ледь посівши оксамитове крісло Лорда, Блазень змушений буде прийняти вкрай непопулярне рішення. Податки із землевласників причавлять його, мов каменюка жабу.
Він облизав язиком потріскані губи.
– Хочеш чаю? – привітно запитав хлопець-адмін.
Після десятої в підвалі знову стало малолюдно. Худий прищавий молодик вертів кермо перед монітором, тис на педалі під столом: у мріях своїх він давно перевершив Шумахера. Ще один відвідувач сидів за далеким од Арсена компом: мужик у яскраво-жовтій куртці з червоними наклейками на рукавах. У його широко розкритих очах відсвічували різнобарвні сполохи. Вишкірившись, мужик натискав на кнопки миші так люто, що Арсен зі свого місця чув клацання. Той, мабуть, у навушниках чує автоматні серії чи бахкання якоїсь атомної базуки. На вигляд йому добряче за тридцять, подумав Арсен, а поводиться, мов підліток. Кого тільки не збирають Інтернет-клуби ночами…
– То як щодо чаю?
– Дуже
