а іноді кумедно. От і тепер він уявив собі батька з плавцями й засміявся.
Гарячий дах приємно грів зад. На карниз сіла чайка. Джо плюнув у неї, але промахнувся.
І що ж, ця нова дамка тепер житиме з ними? У їхньому домі? Чи теж поїде на будівництво підводного міста?
«Плавучого, хлопче. Плавучого, а не підводного. Це буде така платформа, вона плаватиме серед океану, а на ній житимуть люди, синтезуватимуть їжу…»
Джо плюнув в іншу чайку і тепер уже влучив. Чайка полетіла.
«До речі, Кріс у своїй космошколі перейшов на другий ступінь. У нього добре виходить».
– Ти ж казав, що всі житимуть, хто як хоче, – Джо помахав ногами. – От я й живу, як хочу…
«Ти не хочеш так жити. Ти теж хочеш полетіти в космос. Або побачити інші країни. Або прославитись. Або знятися в кіно. Або грати в баскетбол. Але ти просто сопляк, хлопче. Ти боїшся».
– Як ти на мене сказав?
«Зелений липкий сопляк».
– Ти! – Джо гахнув кулаком по гарячій блясі. – Вийди до мене, подивимось, хто сопляк!
У будинку навпроти відчинилося вікно. Виглянула літня жінка у фартусі, в одній руці в неї був ніж, а другу вона витирала об перекинутий через плече рушник:
– Джо? Що ти там робиш?
Він уперше її бачив. Раніше тут жили інші люди. Мабуть, довідалась про його ім’я в Пандема.
– Не твоє діло, жирна свиня!
Він перекотився назад, схопився, пробігся, гуркочучи й здіймаючи злежалий пил, легко, як супергерой, стрибнув на сусідній дах – через щілину завширшки два метри й заввишки чотири поверхи. Нога зісковзнула, Джо вперся в край даху коліном, але коліно зісковзнуло теж. Тепер він висів на краю, поступово з’їжджаючи вниз, чіпляючись нігтями за брудну бляху. У животі стало холодно і якось липко. Він знав, що Пандем не дасть йому впасти… А що, як дасть?! Що за радість Пандемові рятувати Джо, котрий не ходить до школи і взагалі не хоче будувати це довбане плавуче місто?! «Ну то хто з нас сопляк, га, Джо?»
– Ти! – просопів Джо і сповз іще нижче. Тепер він висів на пальцях, намагаючись підтягтися, але пальці зісковзували й опори для ніг не було, бо стіна була гладенька.
От якби поруч були пацани з шобли…
– Ти! – крикнув Джо. – Ти, ти, ти! Якби ти був простим пацаном – я б на тебе подивився! А так – ти…
І тут під ногою в нього раптом виявилася вибоїна в стіні, ніби сходинка. Джо підтягся, нарешті, й видерся на дах: він був не плаский, а похилий. Відповзши якнайдалі від краю, Джо сів навпочіпки, опустивши голову нижче колін; його вицвіла червона майка прилипла до спини. У нього було повно нових лахів, але він носив цю майку як пам’ять про колишні часи…
«Кріс часто думає про тебе».
– Брешеш.
«Не брешу. Він скучає».
– Полетить у космос і не скучатиме…
«Хочеш до нього з’їздити?»
Джо мовчав. І навіть
