зручно, і такий хвіст, як треба, і все на землі влаштовано чудово й правильно, вона, Віолетта, бачить світло й може думати, і зараз прийде Пандем…
– Пандеме!
«Доброго ранку, дівчинко».
– Правда, все на світі влаштовано правильно? І в слона такий ніс, бо це зручно?
«Правда. Що ти хочеш сьогодні робити?»
– Учитись! Я хочу сьогодні вчитися!
«Тоді біжи скоріше вмиватися. Мама зрадіє, якщо ти вмиєшся сама».
Віолетта сіла на ліжку й намацала маленькими ногами пару капців з мавпячими мордочками.
Їй було шість років.
Торік вона була сліпою загальмованою істотою, що тихо жевріла на ліжку в інтернаті для дітей з дефектами розвитку.
Коли Омар був маленький, він був найбагатшим пацаном в окрузі, звісно, окрім Фарзада, сина крамаря.
Старший Омарів брат теж був багатий. Він крав у туристів гаманці й висмикував з рук сумочки, пролітаючи мимо на мотоциклі. Але його незабаром упіймали й забрали у в’язницю, і Омар довго нічого не знав про його долю.
Омар ні в кого нічого не крав. Він стрибав зі скелі – у море – за гроші.
Туристи ойкали, поблискували фотоапаратами. Менший Омарів брат обходив їх з торбинкою для грошей; якщо туристи були нові, вони не вірили Омарові й давали мало. Тоді він перелазив через огорожу й стрибав, а скеля була така висока, що на льоту можна було проспівати пісню.
Коли він вибирався на майданчик знову, туристи вже вірили. Вони охали в десять разів голосніше, лопотіли по-своєму, і торбинка в руках Омарового брата ставала пузата.
Омар стрибав знову.
Хлопці йому заздрили й намагалися стрибати теж. Один розбився на смерть, другий на все життя став кульгавий і кривошиїй. Омар знав: їхні матері проклинали його й бажали йому того самого.
Але він не боявся. Тільки іноді, вночі, він раптом уявляв, як летить на каміння, і вкривався холодним потом; але це було вночі, а не вдень.
Якось, коли він перелазив через огорожу, якась біла жінка взяла його за мокре плече. Вона показала йому кілька зелених папірців і пояснила словами й жестами, що віддасть їх йому, якщо він не стрибатиме.
Якщо він не стрибатиме.
Тоді він завагався. За кожний такий зелений папірець його батько наймитував тиждень.
Він уявив, як злазить з огорожі і йде додому з грішми. Як віддає гроші матері…
Жінка дивилася на нього якось дивно. Він усміхнувся й похитав головою. Бо гроші – це добре, але він, Омар, усе-таки не голодує. Як пояснити цій жінці, що кожен стрибок для нього – дорожчий за гроші. Що коли він відштовхується від огорожі, всі ці чисті пещені люди з країн, де Омарові-голодранцю ніколи не бувати, одночасно втягують повітря з неголосним звуком «оу», якого не заглушить навіть вітер…
Він відмовився від її грошей і стрибнув. А коли виплив і піднявся на майданчик, тієї жінки вже не було.
Що старший він ставав,
