передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк. Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з'їзду.
– Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально?
І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало:
– Парсонально! Парсонально!..
Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось:
– Парсонально!
– Не треба списків!
– Тут не понімають, що воно за «парсонально».
– Без списків! Не треба…
Десь збоку коло столу зачулось: «Просимо списками!
Ком'ячейка предлагає такий список…» і захлинулось.
Гарасименко похмурився і зблід.
– Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже…
Горобенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся.
– Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.
Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки:
– Покотила! Покотила!… Сидоренка… Павлія… Покотила. Просимо!..
Вирвався чийсь дужий голос:
– Учителя Батюка Миколая Хведоровича!
І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів:
– Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича проси-мо-о!
Збоку, коло дверей, стояв Батюк і посміхався.
Ця усмішка впала Горобенкові в вічі дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сподіватись. Але ж ні, до ста чортів? Цього не буде! Ні!
Проте віжки зборів вирвались уже з Горобенкових рук.
Балок вийшов до столу і, не просячи слова, поза президією просто звернувся до з'їзду:
– Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім'я…
Від натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло:
– Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!..
Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув:
– Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце!
Натовп від того крику в передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано оступився набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу:
– Як голова перевиборчої трійки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не місце прихованій петлюрівщині!..
По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу.
Тепер годі було добрати, хто кричав і що. Як на те, з вулиці, від краю села тріснуло кілька сухих пострілів і під школою затупотіли коні.
Шалений шарварок розпирав клас. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм нараз відчув пристрасну і гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама візьме собі зараз останнє слово,
