революціонер, що він боровся проти московських (на цьому вони зроблять наголос) панів, що він любив Україну… І в цих зануджених словах вони контрабандою потягнуть замаскований націоналізм і будуть задоволені, що це в них вийшло і червоно, і національно…
Це вічні служники Богові й мамоні.
Сльозливі, примітивні Батюкові слова, його червоне від натуги й прищів лице і замусолена вишивана сорочка з синім ґудзиком під піджаком дратували Горобенка. Яке в них нахабство!.. І оці прищаві народні вчителі, що не годні на жодну акцію, хіба що тільки на роль попихача, ці маленькі люди, що в крові своїй носять від віків анемію і зраду, і це вони ще гадали створити державу! Не маючи за собою, крім сантиментальної туги та спорохнявілих «національних святощів» анічогісінько, вони ще можуть скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих, які кров'ю і муками розтерзаних на численних фронтах купили собі право на існування? Ні, це принаймні наївно!
Горобенко почував, як у ньому прокидається і росте огида. Він трохи одсунувся від столу і намагався не дивитися на Батюка. От бандит… То інша річ. Він озвірілий, запеклий ворог. Але він активний. З ним треба нещадно боротись, але його ще можна зрозуміти. А ці… Вони вічні вороги. Це, може, буде парадоксально, але це правда: дика активність, темперамент, лють, мабуть, усе ж таки ближчі за цей індиферентний холодець. Цих Батюків, навіть з суто національних інтересів, треба б перестріляти, бо молода нація не може бути сантиментально-гнилою, прищуватою!.. Вона мусить бути залізна.
І знову Горобенкові спав на думку парадокс: «Нова, молода Україна складатиметься з інших. Не цих. А з Гарасименків. З отих самих Гарасименків, що оце тепер викидають українську книжку за слово „рідна“, що ламають собі мову, аби тільки добрати нових, невідомих слів для тих думок, які шкереберть перекинули їхнє життя і штовхнули їх з битого прадідівського шляху. Так – нова українська нація складатиметься з Гарасименків. І це навіть не парадокс, коли тільки справді національне чуття є не вигадка, не ілюзії, а цілком реальна річ. Коли воно є щось від біологічного. Власне біологічного чи економічного тільки?..» – Батюк не дав Горобенкові закінчити думку. Він утер рушником підборіддя й губи і відтак зітхнув:
– Це така історична доля наша: нас ошукують, а ми навіть і не помічаємо цього.
Горобенко на цей раз подивився неприховано-вороже Батюкові у вічі.
З рота поривалось крикнути: «Ви запеклий жовтоблакитник! Я вас арештую!..»
Але він не крикнув так. Він сухо сказав:
– Ви не розумієте історичного процесу соціальної боротьби. Проведіть мене до читальні. Де вона у вас?
Ішли свіжою ранковою вулицею поспішно й мовчки. Батюк трохи одставав. Він похнюплено дивився на порох, що збивали його ноги, і, видимо, мучився. Отам, у його кімнаті, коло миски з кандьором залишилась обірвана одвертість і полохлива тінь їхньої інтимності. І тут, коли треба щось сказати цьому відлюдному вже, нерозгаданому «своєму» комуністові, слів не було.
