річку, що протікала через місто. Містком пройшов якийсь чоловік і зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Він передихнув і озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись із ряски, лисніло на сонці брудне плесо. Десь каркала ґава. Горобенко нишком озирнувся ще раз і щосили, мов крадене, закинув мікроскоп у річку.
Десь неподалік плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибіг із мосту й попростував до культвідділу радпрофу.
XI
Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі, скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу.
– Но-о, сіра!..
Шкапина тріпонула вбік хвостом, унизаним реп'яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок.
Славіна на хвилину тільки замовкла; вона клопітливо підослала під себе жмут сіна й підібгала до самісіньких грудей свої тоненькі, худі ноги. Від цього коліна під спідницею загострились, і, здавалось, що об них можна було б уколотись. Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне торохкотіння Славіної, спитав дядька:
– Це вже й Хведорівка ото?
– Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь і хведорівські вітряки.
Одначе Славіна й на думці не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, вважала за свій обов'язок і далі переконувати дядька на атеїста. Її немилосердно трясло на возі, від незвички вона корчилась і кривилась на кожній вибоїні, їй давно вже здавалось, ніби всередині переплутались у якийсь страшний хаос усі її тельбухи, одначе присутність двох партійців гальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не «з білого тіста» і драбинчастий селянський віз, і оцей шлях проклятими, безкінечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій дорозі, – їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак, без усяких передмов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком антирелігійну мороку. Дядько трапився м'який і незлобливий. Він цілком несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідей. Він більше натякав та жартував, аніж сперечався.
– Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то…
Славіна перебила його:
– Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия – это опиум для народа.
Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулось підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:
– Та воно так: тепер усе для народа.
Дружинін голосно зареготав, а Горобенко посміхнувся й приязніше глянув на Славіну. Славіна зніяковіла й зашарілась. Їй стало кривдно й досадно через нерозторопу-мужика й кортіло виправити своє власне замішання. Вона завовтузилась на сидінні й розгублено намагалась пояснити дядькові:
