встати й одверто сказати, навіть просто заборонити їм паплюжити… Це був би скандал, було б дуже неприємно, але принаймні було б чесно… «Чесно»?
Горобенко зупинився на цьому слові й сам до себе посміхнувся: які теревені!.. Хто розмежує тепер, де чесно, де підло?
На думку Борисенка, вже саме перебування в партії—не чесно, а на мою – підло канючити у влади пайку, а потім нишком глузувати з неї!.. З цією публікою ніякого спільного шляху не може бути. Вони – той мотлох, що лежить під ногами й заважає йти вперед.
Щось усередині тихенько підказало Горобенкові: «їх треба знищити…»
Горобенко повернувся до наросвіти, взяв ордера і пішов до свого гімназіяльного фізика реквізувати для вечірньої робітничої школи мікроскоп.
Фізик жив неподалеку в маленькому власному флігелі, що заховався за кущі бузку. Горобенко хутко перейшов двір і ступив до покоїв.
Старий лисий фізик у потертій чесучевій сорочці, підперезаний якимось мотузком, вийшов Горобенкові назустріч.
Він хотів запросити його сісти і похопився взяти стільця, але Горобенко приголомшив фізика сухим, офіційним голосом:
– Я прийшов реквізувати у вас мікроскоп. – І він простягнув фізикові ордера. Лагідне фізикове лице з приємним яблуневим рум'янцем розтягнулось і на хвилину застигло непорушне. Він наче скам'янів. Якась сила штовхала Горобенка ще раз глянути на фізика. Його добрі прищулені очі і посічене зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до себе. Можна було дивитися на це лице й почувати, як на ньому відпочиває твій зір і думка. Горобенко піддався і глянув. Перед ним було повне болю, образи й здивування фізикове обличчя. Дивитись фізикові в вічі не можна було. Горобенко прикусив губу й одвернувся.
Хоч би фізик вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався – тоді б одразу полегшало. Але лагідний фізик не робив цього колись у гімназії, не зробив він цього і тепер.
Фізик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов і за хвилину повернувся з мікроскопом.
Він подивився на чисті блискучі мікроскопні рурки, зітхнув і мовчки віддав його Горобенкові. Горобенко хотів дати ордера, але фізик уже зник за портьєрою.
Горобенко кинув оком по кімнаті й поклав ордера на першого стільця. Потім похапцем, немов боявся, що фізик позаду біжить навздоганяти, вискочив з мікроскопом надвір.
Вилинялий, старий, як і сам фізик, Каштан, знайомий Горобенкові ще з гімназії, виліз із своєї халабуди погрітись на сонці. Він помітив Горобенка і, виляючи хвостом, підбіг до ґанку. Бідний старий собака! Йому й на думку не спадало, яку шкоду вчинено зараз його господареві. Каштан, привітно загрібаючи задньою лапою, почав як умів лащитись до Горобенка. Він лизнув йому долоню й тер мордою об штани.
Горобенко мимоволі зупинився і погладив пса. Він хотів схопити обома руками його кудлату морду коло вух і струснути, як колись. Але зробити це заважав мікроскоп у лівій руці. Горобенкові стало ніяково і боляче. Він засоромився пса, який щиро віддавав йому свої собачі пестощі, не почуваючи в ньому ворога. Ці пестощі крадені, і
