стояли ці хати за царату, може, і за кріпацтва або й навіть за козаччини… Хтозна.
Горобенко внутрішньо сказав собі: «Я зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна нація. Ти чуже мені, село, – чуже, далеке і незрозуміле. Щодо цього, то я не далеко відійшов від Славіної…
Це, певно, гадаючи, що кожний українець так чи так – селянин, Кричеєв послав мене сюди за голову перевиборчої трійки. Не Дружиніна, а – мене. Це зрозуміло. А втім, – Горобенко посміхнувся до себе, – я все ж таки не селянин і від села в мене немає анічогісінько. Щоправда, це трохи незвичайно для українця, одначе, знай, село, – мене й не вабить, власне, тебе пізнавати. Я зовсім не вклоняюсь перед твоїми опоетизованими хатами, садочками, звичайнісіньким „місяченьком“ та іншими твоїми неодмінними аксесуарами. Мені байдужісінько до них зараз, а іноді… іноді я розтрощив би це все к чорту… Але я таки загнуздаю тебе, село!»
Зачувши кінець дороги, конячка раптом стрепенулась і хутенько побігла. Віз лунко заторохкотів по твердому ґрунті, й від цього вулиця ожила. За ворота повибігала дітвора й, цікаво дивлячись на воза, несміливо тулилась до старих колод. Через тини і з вікон виглядали полохливо літні жінки, і тільки інколи коло фіртки похмуро дивилось чиєсь чоловіче бородате лице. Ці похмурі погляди з-під насуплених брів важко впадали в очі і таврувались у пам'яті.
Ці бородаті лиця не віщували нічого доброго. Їхні очі бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори.
Горобенко раптом подумав: «Ой, мабуть, люта смерть під такими поглядами!..»
Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав їх у себе, хотів затримати їх найдовше, спинити на собі.
Вулиця несподівано обірвалась, і віз витрусився на майдан. Ліворуч вилізла незграбна велика мурована колишня волость – теперішній хведорівський волвиконком. Віз круто завернув до старих східців і почорнілих від довгих літ колонок на ґанку.
– Оце вже і сполком буде, тпрр-у-у… – не обертаючись, промовив візниця й потягнув до себе віжки.
Дружинін сплигнув із воза й почав розтирати ноги. Славіна старанно струшувала з одежі порох і незадоволено щось бурмотіла.
– Перевиборча трійка будете, товариші?
Голова волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкеті і з наганом на поясі, тихо підійшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану долоню.
Славіна обережно звісила з воза свої ноги, набралась духу і плигнула. Якби Дружинін не підтримав її за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за колесо, але скінчилось щасливо, і Славіна, дістаючи з-під сіна свого портфеля, сказала сердито Гарасименкові:
– Ну и дороги у вас, товарищ! Просто – кошмар…
Гарасименко хазяйновито постукав пальцями по полудрабку, але на виправдання доріг він слова не знайшов і через те промовчав. Коли вже всі розібрали з воза свої речі, він переклав долоню
