володаря світу, такі несхожі на теперішні споруди тамтешніх ченців, блазнів, дурисвітів, виробників макаронів та сиру, справили на нашого кініка незабутнє враження. Він побачив, що не тільки в нас, але й повсюди багатому кланяються, а бідного зневажають, бачив, як люди прогулюються, пишаючись своїми коштовними прикрасами, як глупоті надають перевагу перед розумом, як блазнів винагороджують, а гідні люди змушені жити за милостиню, як розпуста ніжиться собі на м’яких перинах, а безневинність нидіє в похмурих в’язницях. Одним словом, він бачив усе те, що можна щодня бачити на нашій землі». А вже значно пізніше, 1946 року, коли Європа лежала в руїнах після божевілля Другої світової війни, Юрій Косач, певно нав’язуючись до своїх власних вимушених і трагічних мандрів Європою, спробує уявити собі дороги «шукальника сузір’їв» Сковороди в поезії «Регенсбурзька зустріч», яка закінчується такими рядками:
І покрикувать знов вартовим на запилених, тихих заставах,
пропускаючи юрби й карети, ліниво: passieren,[2]
і роман, і барвінок цвіте на дунайських отавах,
а він все мандрує, мандрує, шукальник сузір’їв.
Аж нарешті, у жовтні 1750 року, сповнений нових вражень, але без копійки за душею, Сковорода повертається на батьківщину. Якийсь час він мешкав у своїх приятелів та знайомих, аж поки наприкінці 1750-го або на початку 1751 року переяславський єпископ Никодим Срібницький не запросив його на посаду вчителя поетики до місцевого колегіуму. Сковорода радо погодився, бо любив і поезію, і викладацьку роботу. Отож він підготував курс лекцій під назвою «Розважання про поезію…» й подав його на розсуд начальства. Але тут на філософа чекало гірке розчарування. Його розуміння поетичної творчості не вдовольнило владику, бо, мабуть, надто вже далеко відбігало від узвичаєних у старій українській школі засад поетики. Важко сказати напевно, про що саме йшлося – «Розважання про поезію…» не збереглись, – але у власних віршах Сковороди можна побачити принаймні дві риси, які могли запросто збити з пантелику Никодима Срібницького. По-перше, Сковорода рясно вживає так звані «чоловічі» рими, тобто таке співзвуччя рядків, при якому під наголос потрапляють їхні останні склади. Тим часом шкільна українська традиція визнавала правильними тільки «жіночі» рими, коли під наголосом стояли передостанні склади рядка. По-друге, Сковорода дуже часто користувався неточними римами, які не раз набували характеру звичайних алітерацій. Це значно розширювало можливості поетичного слова, але так само було грубим порушенням традиційної норми, яка визнавала тільки точні рими. Можливо, Сковорода якраз і спробував теоретично обґрунтувати, зокрема те, що нормативність «жіночої» рими в українській поезії аж ніяк не є обов’язковою, адже українська мова, на відміну від польської, в якій слова мають фіксований наголос на передостанньому складі (мода на «жіночі» рими прийшла в Україну якраз із польської поезії), цілком
Проходьте, проїжджайте! (Нім.)
