збочив стежкою і з яблуком прибув до своєї матері.
Велике було материне здивування, коли побачила, що він не загинув. Взяла і з'їла яблуко, а синові заявила, що вже їй краще.
– Мусимо чекати нагоди, щоб іншим способом його стратити, – сказала вона до розбійника.
Син пересидів вдома тільки одну добу, потім заявив, що іде відшукати батька.
Іде він лісами навпростець і заблудив. Виходить на якусь биту дорогу, і тут наздогнала його карета. Візником був якийсь чолов'яга підозрілого вигляду, а в кареті страшно засмучена гарна молода дівчина, одягнена в чорне, жалібне плаття і так плаче, як дощ. Зупинив юний мисливець на шляху візника, глядить на дівчину і питає:
– Чого ти так плачеш, дівчино?
– Як мені не плакати, коли везуть мене в розбійничий замок, щоб була жінкою ватажка. Мій батько, цар, хворий, військо постійними війнами обезсилене, вичерпане, дуже мало його в батька і нема кому мене боронити. А старий розбійник грозить, що коли мене не дістане, то війною нападе на батька.
– Не бійся, дівчино, я тебе обороню і визволю, – сказав молодий мисливець, а далі мовив так: – Ти залишайся тут і чекай мене, а я піду наперед і полагоджу справу.
Дівчина виступила з карети, візникові він наказав вертатися назад, і візник погнав.
Юнак дівчину сховав між кущі, а сам вибрався і пішов пішки до розбійничого замку.
Вже був поблизу замку і бачить, а там на стовпі вивішена дошка з великим написом: «Хто сюди приходить – падай на коліна, інакше голова тобі злетить з тулуба!»
Усміхнувся юнак і ні в гадці не має падати навколішки.
У розбійників був такий собака, що дуже далеко вітрив. Почав він гавкати, на знак, що хтось наближається.
Із замку вийшов, широчезний у плечах, старий розбійник і вже здалеку гукав:
– Навколішки, собако!
– Собака ти, а не я! Навколішки я не впаду ані перед царем, а не те, що перед тобою! – сказав мисливець.
– Ага, ти хочеш битись? Ну, ходи! – скрикнув розбійник.
Потім завів молодого мисливця до кімнати і наказав налити вина. Вніс слуга вина, слабе – гостеві, а міцне вино – розбійникові. Випили вони і вийшли на подвір'я. Довкола приглядались сотні розбійників, як ці стали до двобою. Подали собі руки, зовсім по-лицарськи і давай на шаблі! Парубок сильного дідугана зовсім притис до стіни і нарешті пробив.
Як побачили смерть свого ватажка інші розбійники, страшно розгнівались на хлопця і почали до нього стріляти, але на ньому була чарівна сорочка, і кулі його не ймали.
Він зі своєю страшною шаблею прискочив до них, і почало злітати нараз і по десять розбійничих голів. Побив, потрощив, а решта з них дало ногам знати: повтікали куди котрий.
Зібрав він тоді всіх слуг і велів трупів закопати. Потім розділив між них гроші і весь маєток.
Царівна здалеку приглядалась і коли побачила, що молодий мисливець розбив і розігнав усіх розбійників, прибігла до нього і крізь сльози радості дякувала йому.
