та що на цвинтарі робити у таку пору? – пересмикнув віжками пан.
– Є робота, – мовить парубок, – беріть рискаль, там, у крайньому ряду, похоронили вчора молодого і дужого чоловіка, відкопайте його, будемо забирати з собою.
Пан, як це вчув, похолов зі страху і зблід на сирове полотно, бо де йому гадалося колись мерця добувати.
– Але мусите, – зловив його смуток хлопець, – така наймитська служба. Гадаєте, мені приємно було мити та чесати вашу худобу й вівці? Найнявся, як продався. Терпіть. То не вік вам слугувати, а день.
Пішов пан на цвинтар, хоч-не-хоч розгорнув свіжу могилу, добув деревище, потім небіжчика і приносить до воза.
– Де, – питає, – класти?
– Та ззаду воза, коло розвори, й кладіть. Нема часу довго вовтузитись з ним, треба далі їхати, бо година пізня.
Уклали мерця, їдуть. Як стало смеркати, заїхали в ліс. Видять: є недалеко якась хижка, а з неї вогник проблискує. Під'їхали ближче, відкривають двері, а там сидять за столом дванадцять розбійників і вечеряють.
– Добрий вечір вам, – хлопець з порога.
– Добрий вечір, – прогумкотіли у відповідь ті.
– Ми з далекої дороги їдемо, померзли, чи не могли б зігрітися у вашій хаті?
– Чого ні, – каже котрийсь із розбійників, – місце у нас є.
Та й кличуть обох до столу. Мовить хлопець:
– Здалось би мені трохи перекусити, бо зрання й крихти хліба в роті не мав, але такого м'яса, як ви, я не їм.
– А що ти їси? – підсміюються розбійники.
– Зараз уздрите, як хочете, – і до пана, що стояв коло порога, – ану принесіть мені того чоловіка, що найбільший.
Пішов пан, а за якусь хвилину повертається до хижки з небіжчиком. Розбійники й вечеряти перестали, як це уздріли: водять очима за хлопцем – що він далі робитиме. А той і знаку по собі не подає, що все видить: обдивився мерця з одного, з другого боку. Відтак каже панові:
– А тепер ще запаліть у печі. Треба присмажити цього чоловіка, бо він чогось дуже блідий.
Пан добув сірники, розпалив вогонь.
– Може, – питається, – до цієї печені, що буде, хліба треба?
– Треба, – каже парубок, – поки горить у печі, неси хліб.
Пан – до воза, кректить там, стогне, моцується коло розвори. Нарешті кричить з-за дверей:
– Не годен я його підняти, тяжкий.
– То коти його сюди, – каже хлопець, – нам і так його на вечерю, мабуть, не вистачить.
За якусь хвилину-другу пан викотив калач на поріг. А то коби калач, як калач – млинове колесо з тіста виліплене. Розбійників від того подиву аж два рази холодний піт скропив. «Ей, – гадкують собі, – як він по такому калачеві за вечерю з'їдає, то з ним жарти погані». Тихенько сидять за столом і лишень очима кліпають – чекають, що далі буде. А то нараз пан схопив мерця і пхає в піч.
– Стань, гов, – парубок до нього, – ти, видно, не того чоловіка взяв. Цей захудий, обоє не наїмося. Ану, – показує очима на отамана розбійників, –
