коли гори перестали битися. Зачерпнув собі води, вернувся додому.
А розбійник собі пригадав, що є й інший спосіб позбутися хлопця. І намовляє дівчину:
– Кажи йому, що за горою меле дванадцять млинів, і най тобі принесе з них борошна. Ті млини відчиняються раз у двадцять років – мелють людські кістки. Завтра двері на млинах відчиняються і, як тільки він зайде, замкнуться за ним.
Іван іде по борошно у чортівські млини. Але та дорога була досить довга. Зробив собі пищалку і грає. Доки дійшов, то за ним зібралися усі лісові звірі. Так зі звірятами зайшов. Двері ніяк не могли запертися, стільки було звірів. Іван набрав у кишені борошна і повертається додому.
Груша зацвіла. Старший розбійник каже:
– Недобре! Клятий хлопець і там не загинув. Ну, Маріко, остання порада. Зробися здорова і попроси Івана: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Він скине сорочку, викупається і від слабості засне. А ти візьми кінського волосся, зв'яжи йому руки і свисни мене.
Так і сталося. Маріка попросила:
– Братику мій любий, я хочу зробити за твої труди одне добре діло: най я тебе скупаю у паренім молоці!
І купала його так, що скоро заснув. А тоді зв'язала йому руки кінським волосом і свиснула розбійника. Старший розбійник вибіг із комори, перебрав на себе Іванову силу і розбудив хлопця. Та й судить над ним суд – якою смертю погубити. Сестра уже пожаліла брата і почала просити, щоб розбійник його не вбивав, бо й Іван його не вбив. І старший розбійник виколов йому очі. А потому взяв хлопця на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого там Іванові не сталося, лише не міг вийти.
А в ліс прийшли люди. Розгарячилися в роботі й відправили по воду хлопчину, що був їм за підручного – каймана. Хлопець не журився – узяв відро, приходить до колодязя. Та чує, що в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, прибіг без води. Лісоруби почали кричати:
– Чого лишив відро?
– Лишив, бо там чорт!
Люди взяли палиці і йдуть до колодязя. Дорогою говорять про себе:
– Не біймося чорта! Усі разом уб'ємо його!
Іван почув з колодязя, про що люди радяться, й гукає:
– Не вбивайте, я чиста душа, а в колодязь попав так і так!..
Люди почули людську мову і спокійно підійшли. Вигягли Івана, принесли в колибу. Один йому дав гаті[2], другий сорочку – одягли сліпого.
Побув Іван межи людьми три роки. Одні відходили із лісу, другі приходили у ліс, але усі годували хлопця. Подумав собі він: «Не йдуть люди в хащу з гаразду. Вони тяжко роблять. Піду я собі геть. Най більше не живу!»
А не видить, куди йому йти. Заходить в один мочар[3]. Не може ноги витягнути і головою падає у воду. Та нараз у нього з'явилися очі, бо там була криниця з живлющою водою. Іван вернувся у колибу, взяв пилу, палицю і пішов у ліс. Так робив три роки і заробок віддавав тим людям, що його, сліпого, годували. Лишав собі тільки на видатки. Потому ще три роки він робив на себе. Перебув Іван із лісорубами цілих дев'ять років: три без очей, а шість із очима. На дев'ятім році
Гаті – штани.
Мочар – багно, трясовина.
